3

Стільки всього має статися в один час... Дивно, як іноді перетинаються часові лінії. Здається, кожній події призначено свій час, але чомусь цей самий час вирішує настати одночасно.

Сонячне проміння пробивалося крізь не до кінця закриті жалюзі. Кімната поступово наповнювалася затишним теплом і світлом — це було першим сповіщенням про те, що пора прокидатися. Ліса відкрила очі першою. Швидко переодягнувшись, вона приготувала легкий сніданок і попрямувала до гостьової кімнати.

— Пора будити соню, — прошепотіла вона, дивлячись на сплячу подругу, а вже за мить щосили крикнула: — РОТА-А-А, ПРОКИДАЙСЯ!

— А щоб тебе! — Зоя аж підскочила на ліжку, хапаючись за серце. — Я ледь інфаркт не отримала! Навіщо так лякати?

— Сама ж казала, що у тебе купа роботи. Я вже скоро виїжджаю, можу підкинути.

— Ой, ні, ти їдь, а я тут залишуся. Ноут у мене з собою, попрацюю на відстані.

— Ти що, вирішила назовсім до мене переїхати? — засміялася Ліса.

— Ну ти чого-о-о? Чисто на сьогодні. З мене вечеря!

— Від вечері ти точно не відмовишся, потім знову стане пізно, і ти залишишся на ніч. Знаю я тебе.

— Розуму в тебе, звісно, палата. Усі програмісти такі прозорливі?

— Я ще й юрист, тому, бойся, виселю тебе суворо за законом, — пожартувала Ліса.

Зоя раптом склала руки перед собою й увімкнула свій фірмовий погляд кота зі Шрека: — Будь ласка, будь ласка, будь ласка...

Таким очам просто неможливо було відмовити. «Ну коли вона тільки навчилася так робити? Це ж надто мило!» — подумала Ліса й зітхнула: — Гаразд, живи вже. Я пішла.

— Я люблю тебе! — крикнула навздогін подруга.

— А я поки не впевнена у взаємності!

— Ну не дуйся!

— І не думала, я побігла!

— Щасливо!

Удача мені сьогодні справді знадобилася б. Бо варто було мені вийти з квартири, як у ліфті я зіткнулася зі своїм новим босом. Одна справа — бачитися з ним цілий день на роботі, але перетинатися ще й зранку — це вже явний перебір. І звідки в мені стільки упередженості? Ми ж досі навіть не працювали разом. Мабуть, у всьому винна жовта преса та плітки, яких я начиталася в інтернеті перед співбесідою.

Вулф стояв у бездоганному діловому костюмі, і жоден м'яз на його обличчі навіть не здригнувся для бодай натяку на усмішку. Коли двері ліфта зачинялися, мені здалося, що всередині раптово ввімкнули кондиціонер на повну потужність — настільки відчутним був його фірмовий холод.

— Доброго ранку, містере Вулф.

— І вам доброго. Як провели вчорашній вечір? — сухо запитав він.

— Непогано. А ви?

— Що ж, я розпаковував меблі та валізи. Оскільки сьогодні ваш перший робочий день, я проведу інструктаж. Або, можливо, не я.

«Якщо не він, то Марк. Це було б чудово, Марк принаймні вміє посміхатися й жартувати», — подумала я, а вголос відповіла: — Як накажете.

— Зайдете до мене після роботи, — коротко додав він.

Я згадала все, що читала про його ненормований графік і понаднормові години майже щодня. Невже він вирішив скористатися тим, що ми сусіди, й перенести роботу в «домашню затишну атмосферу»? Треба одразу уточнити, а то раптом він взагалі якийсь божевільний, якому потрібен цілодобовий нагляд.

— З якою метою? — примружилася я.

— Колонка, — спокійно відрізав Рей.

— А... звісно.

Боже, як соромно! Я вже встигла подумати казна-що. Схоже, бурхлива фантазія програміста зараз вела запеклу боротьбу з тверезим мисленням юриста. Треба якось збалансувати ці дві частини своєї особистості. Як там писали в одному східному журналі? «Інь + Ян = гармонія». Точно, гармонія. Якщо він — зло, а я — добро, то має вийти щось хороше. Або зло просто знищить добро... Ні, в казках добро завжди перемагає. А якщо навпаки, він — добро, а я — зло? Тоді мені точно кінець. Так, досить, Лісо, припини, ми вже приїхали.

І справді, ліфт зупинився. Ми вийшли з будівлі й попрямували до підземного паркінгу. Ранкове сонце відчутно сліпило очі, тому я дістала сонцезахисні окуляри. Бос майже одночасно зробив те саме. «Копіює мене, мабуть, — подумки усміхнулася я. — Ну все, Стенс, не зазнавайся».

Цікаво, а яка у нього машина? Ми йшли повз ряди різноманітних авто. Свою красуню я бачила здалеку, а от його... Автомобіль шефа точно мав бути якимось особливим. Я першою дійшла до свого місця й натиснула кнопку на брелоку — автівка двічі коротко пікнула, сигналізуючи про розблокування дверей. Я закинула сумку в салон і повернулася до Рея.

— Вас підкинути? — з легкою іронією запитала я.

— Я сам, — буркнув він.

Він натиснув на кнопку свого ключа, і раптом зовсім поруч спалахнули фари стареньких «Жигулів». Мені стало так смішно, що ледве вдалося втримати серйозний вираз обличчя. От тобі й грізний Вовк! Але чому він пройшов повз це диво радянського автопрому? Трохи правіше стояв розкішний сріблястий Mustang. Ця машина пасувала йому ідеально. І як я взагалі могла подумати про «Жигулі»? Сподіваюся, він не вміє читати думки.

Ліса сіла за кермо свого Maserati, Рей завів свій Mustang, і обидва автомобілі синхронно рушили з паркінгу в одному напрямку. Спочатку все йшло спокійно, аж поки вони не виїхали на пряму дорогу й не почали обганяти один одного.

— Це з ким він вирішив тягатися? — обурилася Ліса, міцніше стискаючи кермо. — Ти не на ту напав, босе!

Схоже, так епічно на роботу ще ніхто не добирався. Влаштувати перегони з власним директором у перший же робочий день — страх у цієї дівчини явно був відсутній як явище. Машини йшли ніздря в ніздрю, і жоден не збирався поступатися.

«Вона взагалі знає, хто я?!» — лютував у кабіні Mustang Рей.

«Лисиця в казках завжди обдурювала вовка, тож і я тебе обжену!» — азартно думала Ліса.

«Просто неймовірно вперта дівчина», — констатував Вулф.

У результаті вийшла нічия. Оскільки ніхто не захотів поступитися дорогою перед самим в'їздом до офісного паркінгу, обидва автомобілі так і завмерли посеред майданчика, перегородивши проїзд. Молодий паркувальник, який підбіг до них, отримав у руки одразу дві пари ключів.