2

Двері з тихим дзижчанням розійшлися в боки, а там... стояв не хто інший, як Рей Вулф.

— Міс Стенс? Ви тут? — здивовано запитав він, окинувши нас поглядом.

— Живу на двадцять четвертому поверсі, — ледь чутно відповіла я, все ще перебуваючи в легкому ступорі.

— А я сьогодні переїхав, якраз іду по останню валізу. А яка у вас квартира?

— Сто тридцять п'ята.

— Що ж, я прямо над вами. У мене двадцять п'ятий поверх, квартира сто тридцять шоста.

— Вітаємо з новосіллям, — щиро (чи не дуже) посміхнулася Зоя.

— Дякую.

Ми зайшли до ліфта, а він вийшов у хол. Щойно двері закрилися, я приготувалася до того, що Зою зараз просто прорве. І не помилилася.

— Це він?! Рей! Рей Вулф! Сам Вулф, твій бос! Боже, ви живете в одному будинку, він прямо над тобою! Це неймовірно, це доля! Я знала, що це престижний район, але він просто... вау!

— Район чи бос? — підколола я її.

— Обидва! Сьогодні ми це добряче відсвяткуємо. Оскільки завтра нам обом на роботу, питимемо газовані напої.

— Ти все плануєш надто швидко, притримай коней.

— Я просто вражена, от і все!

— Наш поверх, ходімо.

Ми вийшли у довгий, світлий коридор, оздоблений плиткою та стильними лампами в дусі мінімалізму. Я відімкнула двері, і перед нами відкрився інтер'єр моєї квартири. Сучасний стиль, чітка геометрія, вдало підібрані кольори — нічого зайвого. Житло було просторим, виконаним у сіро-білих тонах із яскравими золотими, чорними та червоними деталями. На великій стіні у вітальні висіло кілька картин.

Поки подруга розкладала речі, ми швидко переодяглися в домашній одяг і затишно влаштувалися перед екраном.

— Романтику! — вимагала Зоя.

— Комедію!

— Романтику!

— Комедію! Або бойовик, давай!

— Гаразд, тоді компроміс — романтична комедія.

— Знову? — зітхнула я.

— У мене купа фільмів на прикметі.

— У тебе в голові відеоплеєр чи що?

— Просто гарна пам'ять на назви, — хитро підмігнула Зоя.

— Не думаю, що все так просто.

— Зізнаюся: у мене вдома є цілий блокнот із назвами, і я збираюся записати туди ще багато чого.

— Так і скажи, що створила власну енциклопедію кінематографа. Навіщо тобі взагалі той бойовик?

Вона вже увімкнула фільм і щосили насолоджувалася смаколиками.

— Хороший жанр, як на мене. До речі, з твоїх слів я зрозуміла, що у твого боса характер не цукор. Тож із завтрашнього дня у тебе почнеться справжній бойовик зі спецефектами наяву. Особливо враховуючи, що він тепер твій сусід зверху.

— Дивно, що він ось так раптово переїхав...

— До офісу не так і далеко.

— Не думаю, що його це сильно хвилює.

— Яка різниця, ти все одно нічого не зміниш. Хоча...

— Не тягни, Зоє.

— Якби він жив знизу, ти могла б його затопити, і на пару місяців позбулася б його компанії.

— А ще довелося б робити ремонт і ходити по судах, — розсміялася я. — Ти настільки впевнена, що він такий злий?

— Абсолютно. Завтра сама переконаєшся. А тепер тихо, зараз буде найкращий момент!

Вона завжди так: щойно на екрані починалося щось цікаве, поруч не можна було навіть дихати, аби не пропустити якусь деталь.

Через пів години, коли фільм закінчився, ми думали, чим зайнятися далі. Зоя підвелася й узяла Bluetooth-колонку — дуже потужну. На щастя, у будинку була чудова шумоізоляція, тож сусіди не мали б скаржитися.

— Чому вона не грає? — здивувалася Зоя.

— Спробуй додати звуку.

— Не виходить.

Ми почали натискати всі можливі комбінації клавіш, змінювати пісні на телефонах і викручувати гучність на максимум. Раптом у двері наполегливо подзвонили. Я поспішила відкрити й ледве не оглохла — з коридору доносилися потужні баси нашої пісні. Зоя, яка спостерігала за мною, миттєво вимкнула телефон. Схоже, наша колонка випадково підключилася до чужої аудіосистеми... Але до кого саме?

— Кхе-кхе...

На порозі стояв Вулф.

— Тобто це все-таки ви... Я до останнього сподівався, що помилився, — промовив він своїм фірмовим крижаним тоном.

— Вибачте, будь ласка! У нас такого ніколи раніше не було, колонка просто збожеволіла, — почала виправдовуватися я.

— Повірю на слово. Що ж, я піду. Приємного вечора... До речі, візьміть мою колонку, потім повернете. Боюся, ваша зламалася, а повертатися сюди через пару хвилин через новий шум мені не дуже хочеться.

Він розвернувся й пішов до ліфта. Я підняла з підлоги якісну брендову колонку, яку він залишив, і зачинила двері. Зоя відразу ж виповзла зі свого сховку.

— У тебе або щаслива рука детектива, або дуже нещаслива рука простої людини, — пробурмотіла я.

Подруга швиденько налаштувала музику на нашому пристрої, цього разу успішно.

— Та чого ти переймаєшся? Він же тебе не з'їв!

— Ще чого не вистачало! Завтра він точно зробить мені зауваження на роботі.

— Не думаю. Він абсолютно спокійно віддав свою колонку і навіть не сварився.

— Але він сподівався, що це не ми! Значить, він думав, що я серйозна людина, яка не влаштовує гучних гулянок прямо перед першим робочим днем.

— Ой, та якщо що — знайдеш нову роботу! Або повернешся додому, станеш директоркою фірми й купатимешся в золоті.

— Ніколи в житті! Щоб я сама добровільно полізла в цей сімейменний бренд та дизайнерські шмотки?

— А чому б і ні? Я люблю ваш одяг, він мегаякісний. Та й ти сама його купуєш.

— Так, він якісний, компанія успішна й відома. Але я не люблю весь цей пафос. Це не моє озеро.

— Та годі тобі, колись ви все одно помиритеся, і все буде чудово. А може, відкриєш власну фірму?

— Не хочу.

— Чому? Було б круто! Юридичні та IT-послуги в одному флаконі.

— Можливо, колись... Але зараз я просто хочу жити звичайним життям.

— Явно не найскромнішим, зважаючи на цю квартиру й Maserati, — підколола Зоя.

— Не придирайся!