Глава 1

В маршрутці

Пузата ненажера підхопила всіх, хто стояв на зупинці, і понесла розпихати ще не прокинувшийся люд по місцях їхньої роботи. Щось у цьому є буденно-поетичне. На щастя, я сиджу, тому маю час на маршрутчені роздуми.

За вікном проносилися групки людей. На відміну від мене, їм не пощастило жити біля кінцевої зупинки. Така собі довга подорож на фантастично нудну роботу. Хоча колись я була рада навіть такій.

І чому зараз таке відчуття, ніби моє життя стоїть на паузі? Наче я досі маю безліч часу попереду, щоб вирішити головну проблему: ким хочу стати, коли виросту.

Ти, Аню, не змінюєшся.

Скоро ChatGPT на новий запит відповідатиме:

— Знову? А як же парфуми? Ми ж довели їх до ідеальної формули. Крипта? Англійська? Миловаріння?

Та ні, він так не скаже. Він так не запрограмований. Сподіваюся.

Голову заполонила вся ця дурня, бо хтось забув навушники. Ось і маєш. Вкотре маршрутку підкинуло, і нав’язливі думки нарешті струснуло.

Я не вважаю себе аж надто хорошою людиною, але й поганою мене теж не назвеш. Та тут доведеться зізнатися: з віком критерії до безпорадності бабусь стають дедалі жорсткішими.

Бабуся з чорним рюкзаком справжнісінького Спайдермена проходить повз моє місце. Той дебеленький хлопопавук років восьми теліпався за нею, не забуваючи підвивати в такт маршрутці, яку підкидало на кожній ямі.

Звільняти місце, щоб старенька могла всадити те вайлувате дитя?! Та в ньому енергії вистачить, щоб задовбати всіх довкола.

Та все ж герой знаходиться.

Коли бабця проходить вперед, чіпляючись сухими пальцями-вузликами за поручень, маршрутка різко гальмує, і від падіння її рятує лише вроджене почуття рівноваги — вистояла.

Хлопець попереду підривається з місця й указує літній жінці на вільне сидіння.

— Ой, дякую, дорогенький, — бурмоче стара. — Андрюша! Андрюш, скоренько, дядя місце уступив. Сідай, нам ще довго їхати.

Дитя насупило своє рильце й залізло на сидіння.

— Ум, не хочу довго.

Дивно, але рюкзак віддали малому на руки. Ну хоч так.

Дядько-герой — молодий симпатичний хлопчина років двадцяти — оторопіло спостерігав за всім цим.

Він піднімає очі й ловить мене в глядацькому залі цієї німої сцени. Я знизую плечима й усміхаюся, показуючи розуміння і таке саме спантеличення ситуацією.

Хлопець беззвучно сміється й розводить руками, мовляв: ну я старався. Він пройшов ближче до мене по салону й узявся за поручень.

Блиск каблучки. І все.

Господи, він же ще зовсім дитина. Серйозно? Уже?!

— Іноді героя теж потрібно виручати, — констатував молодик, підморгнувши мені. Я лише ввічливо усміхнулась і повернулась до вікна.

Жовте громадське таксі випльовує мене на потрібній зупинці й несеться далі.

СПРАВА

— Ця дівчина проблемна.

Чоловік у сірому костюмі-трійці, з виглядом щасливо відгодованого сім’янина, кинув папку на стіл так драматично, що бракувало лише грому за вікном.

Він дістав із кишені жилета годинник на ланцюжку, автоматично зиркнув на нього й заховав назад. Якби його зараз запитали, котра година, йому довелося б діставати годинник ще раз.

— Вона знову ні в кого не закохалася. Навіть достатньої симпатії не проявила.

По інший бік столу підлеглий, якого викликали й змусили довго чекати цієї розмови, взяв зі столу Опис душі й почав повільно гортати.

— І це за останні два життя, — уточнив Трійка.

Ніхто не знав, відколи керівника звуть Трійкою, але всі в канцелярії знали чому. І це не мало нічого спільного з «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», хоча це було б значно логічніше.

— Просто жах! — чоловік із папкою в руках награно здивувався.

— Касіелю, мені зараз не до жартів, — роздратовано відреагував керівник.

— І це настільки велика проблема, що Порядок має в це втручатися?

— Вона заслужила. А ми не можемо… скажімо так, провести виплату.

— Ви зараз про душу чи про страховий випадок?

— Іноді різниця не така вже й велика. Справа в тому, що вона відторгнула всі наші сценарії з потенційно романтичними лініями, які ми для неї підготували.

— Та то ви погано старалися, — не зміг утриматися від коментаря Касіель.

Ця фраза настільки набила чорнявому оскому за роки служби, що він майже глумливо запустив цю петарду в розмову — як дитина, яка чекала слушної нагоди.

— Душа стабільно уникає романтичної прив’язаності вже кілька циклів поспіль, — продовжив керівник.

— Може, їй просто добре самій.

— Ні. Не добре.

Касіель відкинувся на спинку стільця і нарешті відволікся від читання та підняв очі.

— Ви говорите так, ніби Порядок порушує одна маленька душа.

— Так воно і є.

Хранитель відкинув папку з іменем АННА на стіл.

Кабінет Трійки здавалося б був надто звичайним, радше безликим, щоб подобатися. Сірі шафи, лампа, стоси документів, рівне холодне світло. Навіть годинник на стіні цокав із якоюсь образливою буденністю.

І водночас у всьому цьому відчувалася дивна велич. Високі стелі, велетенські вікна, важкий килим із химерним орнаментом.

Килим у кабінеті Порядку завжди привертав увагу. Якщо дивитися на нього надто довго, свідомість ніби починала плисти. Ти продовжував чути голоси, розуміти слова, але вони переставали тебе зачіпати.

З часом Касіель навчився його ігнорувати.

— Що стосовно попереднього наглядача? — спитав він.

— Відсторонений.

— Ось як. Через що?

— Професійна непридатність.

— Дивно. Ніколи не чув, що нашу роботу можна виконувати настільки погано.

— Він став емоційно залученим.

Касіель тихо засміявся.

— Серйозно? Ми всі емоційно залучені до своїх підопічних.

— Так. Але він став не лише наглядачем, — інтонацією натякнув власник сірих стін.

На кілька секунд запала тиша.

— Але я також знаю, що в тебе такої проблеми немає. Усі твої підопічні стабільні, і їхня роль для Порядку незмінна незалежно від розвитку інших сценаріїв.