Розділ 5. Світло на попелищі. Частина 4.

Мортімер-хол занурився у глуху тишу. Поліцейський загін стояв за воротами, охороняючи маєток від зовнішнього світу, але справжній монстр був замкнений усередині разом із нею.

Беатріс сиділа в кріслі біля згаслого каміна, вдивляючись у темряву. Годинник у коридорі пробив другу ночі, коли вона почула те, на що чекала: ледь помітне клацання дверного замка.

Двері спальні відчинилися безшумно. Тінь ковзнула всередину, відрізаючи їй шлях до порятунку.

– Навіть не намагайся кричати, – пролунав тихий здавлений голос Артура.

Він виступив у смугу місячного світла. Його обличчя було блідим, як пергамент, а очі гарячково блищали. У правій руці він тримав важкий армійський револьвер, а в лівій – невеликий флакон із темного скла.

– Підводься, Беатріс. Повільно.

Вона встала, відчуваючи, як серце болісно б’ється об ребра. Уся її стратегія зараз зводилися до одного: чи правильно вона оцінила час.

Артур підійшов упритул. Холодне металеве дуло револьвера боляче втиснулося їй у скроню, плутаючись у волоссі. Від чоловіка пахло дорогим бренді та липким страхом.

– Сідай за стіл, – прошипів він, штовхаючи її в спину. – Бери папір. І чорнило.

Беатріс опустилася на стілець. Її пальці справді тремтіли, коли вона потягнулася до пера. Артур стояв над нею, притискаючи зброю до її голови.

– Пиши, – скомандував він, важко дихаючи. – “Я не можу більше терпіти цю ганьбу. Це я впустила Фостера тієї ночі. Це я дала йому ніж, а сама випила його галюциноген, щоб удати жертву. Сумління вбиває мене сильніше за кров на моїх руках…”

Перо дряпнуло по паперу. Беатріс виводила літери до неможливого повільно, роблячи неприродно великі пробіли. Їй потрібен був час. Кожна секунда була на вагу золота, і вона вирішила вдарити в його найслабше місце, щоб змусити його говорити.

– Чому ти насправді хотів його смерті, Артуре? – її голос пролунав рівно, розрізаючи в'язку тишу. Вона повільно вивела ще одну літеру. – А точніше... чому ти навіть не наважився вбити його власноруч?

– Замовкни і пиши, – прогарчав він, але вона відчула, як напружилася його рука.

– Він був твоїм старшим братом, – продовжила Беатріс, не зупиняючи пера, але розтягуючи кожне слово. – Граф Мортімер. Людина, в чиїй тіні ти прожив усе своє нікчемне життя. Ти боявся його до тремтіння. Боявся настільки, що в тебе не вистачило духу навіть тримати ніж. Тобі довелося впустити в дім лікаря-каліку, щоб він зробив брудну роботу за тебе, поки ти тремтів у якомусь клубі, роблячи собі алібі. Це ж класичний комплекс вічного запасного гравця, який так і не зміг стати чоловіком...

Вона не встигла договорити.

Артур різко з люттю смикнув її за волосся, закидаючи її голову назад. Дуло револьвера з жорстокою силою втиснулося їй просто в скроню – настільки сильно, що холодний метал боляче розітнув ніжну шкіру. Беатріс тихо зойкнула, миттєво пошкодувавши про свою шпильку. Вона перетнула межу. В очах Артура, що нависли над нею, миготіла неконтрольована ненависть. 

– Ти нічого не знаєш, відьмо! – прошипів він, бризкаючи слиною їй в обличчя. – Він усе життя ставився до мене як до порожнього місця! Кидав мені недоїдки зі свого столу! А потім привів тебе, щоб позбавити мене навіть мого законного титулу! Пиши далі: “...Я не витримала жити в золотій клітці. Моє власне життя - єдина ціна за те, що я скоїла”.

Беатріс зупинила перо, залишивши на папері жирну ляпку. Серце калатало десь у горлі.

– Ти справді думаєш, що Скотленд-Ярд повірить у це? – видихнула вона, намагаючись зберегти залишки твердості. – Фостер у них, Артуре. Він усе розповів.

– Фостер – жалюгідний каліка! – Артур зірвався на істеричний шепіт. Його рука з револьвером знову дрібно здригнулася. – Ніхто не повірить його словам, якщо головна підозрювана накладе на себе руки! Я вийду сухим із води. Я – лорд Мортімер. А ти – просто істеричка, яка не витримала газетного цькування і випила ціанід!

Він з брязкотом опустив флакон на стіл просто перед нею.

– Пиши останній рядок. Або я вистрілю, і ми обставимо це інакше. Застрелитися – теж цілком у дусі відчайдушної вдови.

Беатріс заплющила очі. Метал обпікав шкіру, з подряпини на скроні повільно скотилася крапля крові. Вона тягнула час до останнього, але зараз секунди вичерпалися. Вона відчула, як Артур великим пальцем зводить курок. Це клацання ледь не змусило її здригнутись. 

– Став крапку, Беатріс, – прошепотів він їй на вухо.

Страшний гуркіт розірвав тишу. І в цей момент пролунав постріл. 

Незадовго до цього. 

Кабінет Теодора Вейна у Скотленд-Ярді був наскрізь прокурений і холодний. Годинник показував вже за північ. 

Інспектор укотре перечитував свіжі аркуші протоколу. Фостер говорив майже дві години, хрипко розкриваючи деталь за деталлю, поки на папір лягала правда про ту ніч.

Артур продумав усе до дрібниць. Він підкупив Бетті – служницю, яка мала вільний доступ до покоїв. Увечері, перед від'їздом Артура до джентльменського клубу для створення залізного алібі, дівчина виконала його наказ. Вона кинула невеликий скляний флакон із концентрованим порошком галюциногену в камін, а потім, на прохання Беатріс, розпалила вогонь і вийшла. Від високої температури скло тріснуло, і отруйний дим безшумно виповнив спальню. Першою знепритомніла Беатріс, а коли Арчібальд зайшов до кімнати, препарат занурив у паралізуючу млість і його.

О другій годині ночі Фостер проник у Мортімер-хол через потаємний хід для слуг, ключ від якого йому заздалегідь віддав Артур.

“Я боявся, що не впораюся...– згадав Вейн надломлений голос лікаря під час допиту. – Моя ліва кисть понівечена, я не мав колишньої сили. До того ж ніж, який Артур наказав мені взяти з мисливської колекції в коридорі, був важким і тупим. Але Арчібальд не міг чинити опору. Він лежав під дією диму, лише безпорадно кліпаючи очима. Мені не потрібна була спритність. Я просто навалився всією вагою свого тіла на праву, здорову руку, щоб перерізати йому горло…”