Розділ 5. Світло на попелищі. Частина 3.

Теодор Вейн ніколи не вірив у випадковості, та зате вірив у сліди.

Коли він покинув Мортімер-хол після розгону натовпу, він одразу попрямував до редакції “Лондонського вісника”. Редактор, побачивши ордер і похмуре обличчя інспектора Ярду, швидко втратив свою журналістську принциповість. Він зізнався, що статтю приніс не автор, а вуличний хлопчисько, якому заплатили за доставку конверта.

Вейн витратив дві доби, щоб розплутати цей клубок. Від хлопчиська – до портового вантажника, який найняв його. Від вантажника – до власника дешевих мебльованих кімнат у Сохо, куди кілька днів тому заїхав “нервовий джентльмен із пошкодженою рукою”.

Доктора Фостера взяли тихо. Він навіть не намагався чинити опір, коли констеблі вибили двері його кімнати, тільки сидів на брудному ліжку, стискаючи в руці револьвер, але так і не наважився підняти його. Чоловік чекав на посильного з грошима від Артура, а дочекався Скотленд-Ярд.

Допитна кімната в підвалах Ярду пахла вогкістю і дешевим тютюном.

Фостер сидів на пригвинченому до підлоги стільці. Його ліва рука, марно схована в кишеню потертого піджака, дрібно тремтіла.

Вейн стояв біля брудного вікна, заклавши руки за спину. Тиша була його улюбленим інструментом, але зараз настав час бити.

– Ви мовчите вже три години, докторе, – рівно промовив інспектор, черркнувши сірником. – Чекаєте, що новий граф Мортімер пришле за вами адвоката?

Фостер криво всміхнувся, дивлячись у стіну. 

– Я не розумію, про що ви, інспекторе. Мене тут тримають незаконно.

Вейн повільно видихнув дим, підійшов до столу і кинув перед лікарем згорнуту газету. 

– Прочитайте.

Очі Фостера байдуже ковзнули по шпальті “Лондонського вісника”, але раптом завмерли. З кожним прочитаним рядком жовна на його вилицях виступали все чіткіше.

– Вражає, чи не так? – тихо запитав Вейн, схиляючись над столом. – У цій статті ви - коханець графині, який дістав для неї той самий рідкісний галюциноген. Преса пише, що Беатріс зарізала чоловіка, а потім прийняла ваші краплі, щоб зімітувати власне отруєння і відвести від себе підозри 

Лікар мовчав, але його дихання стало важчим. Його ліва рука інстинктивно сховалася глибше в кишеню піджака.

– Він вас злив, Фостере, – голос Вейна був як скальпель. Точний і безжальний. – Ви думали, що ви партнери? Для лорда Артура ви – бруд під нігтями. Він ніколи не збирався відправляти вас у Європу. Він тримав вас у Лондоні, щоб у потрібний момент згодувати натовпу.

– Ви намагаєтеся мене спровокувати, – процідив крізь зуби Фостер, не піднімаючи очей. – Це дешевий поліцейський трюк.

– Трюк? – Вейн обійшов стіл і став за спиною лікаря. – Трюк – це обіцяти хірургу-каліці гроші на клініку у Швейцарії, знаючи, що він закінчить у петлі.

Фостер здригнувся.

– Думаєте, я не навів довідки? – голос Вейна лунав просто над його вухом. – П'ять років тому в Шотландії. П’яний Арчібальд і всього лише один випадковий постріл, який роздробив вам кисть. Блискучий хірург миттєво перетворився на нікому непотрібного інваліда.

– Замовкніть... – хрипко видихнув Фостер.

– Він кинув вам подачку - посаду сімейного лікаря. Купив ваше мовчання. Ви щодня міряли йому пульс і мріяли, щоб його серце зупинилося, чи не так? – Вейн бив словами, не даючи лікарю отямитися. – А потім прийшов Артур. Він приніс порошок і план. Запропонував помсту, за яку заплатить грошима брата. 

Він підозрював Артура з першого ж ранку в Мортімер-холі. Мотив, доступ до спальні, надто ідеальна поведінка – усе вказувало на молодого лорда. Але Артур був слизьким. Він не залишав відбитків, мав алібі, а гроші дозволяли йому ховатися за спинами виконавців. Щоразу, коли Вейн намагався намацати прямий доказ, Артур вислизав.

Саме тому інспектор не сказав Беатріс ані слова про свої підозри. Якби вона знала, що Вейн тримає її родича на гачку, вона б змінилася. Стала б занадто впевненою або необережною. Вейну потрібна була її природна напруга, її непідробний холодний захист. Лише так Артур міг повірити у свою безкарність і зробити фатальну помилку. І він її зробив – нацькував пресу.

Фостер різко витягнув понівечену ліву руку з кишені і вдарив кулаком по столу. 

– Він пообіцяв мені п'ятнадцять тисяч! – вирвалося з грудей Фостера.

Звук власного голосу, що вдарився об сирі стіни, змусив лікаря заціпеніти. Він миттєво притулив понівечену долоню до рота, ніби намагаючись заштовхнути ці слова назад, і зіщулився.

Кімната потонула у задушливій тиші. Чути було лише, як Фостер прискорено зі свистом дихає, дивлячись на власні тремтячі пальці, розуміючи, що щойно сам підписав свій вирок. 

Вейн повільно випустив цівку сірого диму, дивлячись на лікаря зверху вниз – без жалю, але й без тріумфу.

– П'ятнадцять тисяч, Генрі, – тихо промовив інспектор. Його голос лунав майже співчутливо, і від цього ставало лише моторошніше. – Ціна за шибеницю в Ньюгейті. Бо за вбивство п'ера Англії вас чекає саме вона. 

Фостер дрібно затремтів. Обличчя лікаря вкрилося дрібними краплями холодного поту, а очі гарячково забігали по підлозі, шукаючи порятунку, якого не було.

– Ви ж це розумієте, чи не так? – Вейн зробив крок ближче, нахиляючись до самого вуха лікаря. – Артур сидітиме у своєму кріслі, питиме портвейн і переконуватиме суд, що ви – божевільний шантажист, який зарізав графа з особистої помсти. І судовим присяжним це сподобається, Фостере. Їм потрібен винний. І цим винним будете ви. Один.

– Ні... – хрипко видавив Фостер. Його пальці впилися в коліна. – Це був його план... Це він... він...

– Слова засудженого до смерті нічого не варті, – перебив його Вейн жорстко, безжально позбавляючи останніх ілюзій. – Якщо ви мовчатимете й далі, я закрию справу завтра. Ви підете під суд як єдиний убивця.

Фостер заплющив очі. З його грудей вирвався глухий стогін. Він виснажився. Опір зламався, залишивши лише страх перед смертю.