Розділ 4. Тіні Мортімер-холу. Частина 5.

Натовп навколо гудів, але для Беатріс усі звуки злилися в один суцільний білий шум. Крик Теодора про екіпаж і лікарню, здавалося, потонув у галасі Вайтчепел-роуд.

Проте Вейн не став чекати на констеблів. Він стягнув із себе шарф, потім скинув пальто і, розірвавши на дівчині комір дешевої сукні, відчайдушно намагався затиснути страшну рану, з якої товчками виходила кров. Він діяв неймовірно швидко, професійно і зосереджено, але навіть звідси Беатріс бачила, як його руки стають червоними. Крові було занадто багато. Вона просочувалася крізь його пальці, змішуючись із лондонським брудом.

Беатріс стояла нерухомо, не маючи сил зробити й кроку. Коли вона дивилася на перерізане горло Арчібальда Мортімера, всередині неї не було нічого, крім інстинкту самозбереження і глухої відрази. Її чоловік був чудовиськом, який грав людськими долями, і його смерть здавалася жорстоким, але логічним фіналом.

Але ця дівчинка... Її розбите тіло на бруківці виглядало неправильним, бо чудовиськом вона не була. Бетті просто налякана дитина, яка намагалася прокормити свою сім’ю і купити ліки для матері.

Раптом натовп розступився, немов відсахнувшись від чогось страшного. З того самого провулка, з якого вони щойно вибігли, ледве переставляючи ноги і спираючись на вологу цегляну стіну, вийшла мати Бетті. Її запалі очі були широко розплющені, а з посинілих потрісканих губ зірвався лише один надламаний видих:

– Бетті?.. Доню...

Почувши цей голос, дівчина на бруківці ледь здригнулася. Її дихання, яке до цього нагадувало переривчастий свист, раптом стало глибшим. Повіки затремтіли і напіввідкрилися, оголюючи затуманений болем погляд.

Теодор миттєво схилився до самого її обличчя. Він зрозумів, що до шпиталю вони її не довезуть. Життя витікало з неї просто зараз, крапля за краплею, залишаючи їм лічені секунди.

– Бетті, – тихо і дуже чітко промовив він. – Хто тобі заплатив? Хто був у кімнаті?

Дівчина судомно ковтнула повітря. З куточка її губ скотилася тонка червона цівка. Вона спробувала сфокусувати погляд на обличчі слідчого.

– Я... не знала... – прошепотіла вона так тихо, що Теодору довелося притиснутися вухом майже до її губ.

– Чого не знала, Бетті? – голос Вейна був напруженим, але він не тиснув, боячись сполохати цей останній проблиск свідомості.

– Він сказав... це... ліки... – її голос слабшав із кожним складом, перетворюючись на передсмертний хрип.

– Хто сказав?

Бетті судомно вдихнула, її пальці слабо стиснули закривавлений рукав Теодора.

– Для графа... Я... думала... допомагаю...

Її очі раптом широко розплющилися, дивлячись кудись повз Теодора, у сіре затягнуте димом лондонське небо. Груди завмерли на напіввдиху… І більше не опустилися. Рука, що трималася за рукав інспектора, безсило зісковзнула на бруківку.

Теодор завмер. Він ще кілька секунд тримав пальці на її шиї, там, де хвилину тому бився слабкий пульс. Але під його рукою була лише непорушна тиша.

Він повільно заплющив очі і важко видихнув. 

– Ми її втратили.

Беатріс дивилася на бліде обличчя дівчини, відчуваючи, як грудях розростається тягучий біль. Бетті тікала в паніці, засліплена усвідомленням того, що її обманом зробили спільницею, і невідомий лякав її значно більше, ніж правосуддя. Вони з Теодором прийшли по відповіді, але їхній тиск і статус просто загнали налякану дитину під колеса.

Теодор повільно піднявся з колін, його руки були по лікоть у крові. Він мовчки підняв своє зім'яте пальто з бруківки і обережно, з якоюсь несподіваною і дуже людяною ніжністю, накрив ним обличчя та понівечені плечі дівчини.

Галас вулиці дивним чином стих. Перехожі знімали капелюхи і відводили погляди. У цій раптовій тиші було чути лише один звук - тихий плач матері, яка впала на коліна біля накритого тіла.

Смерть знову виграла в них партію.

Беатріс підійшла до Теодора. Її обличчя було блідим, але в очах горів якийсь нещадний вогонь.

– Наврядчи вона була його спільницею, містере Вейн, – тихо промовила графиня, не відриваючи погляду від просякнутого кров'ю пальта. – Схоже наш невідомий її обманув.

Теодор мовчки витирав криваві руки об чиюсь простягнуту ганчірку. Його щелепи були щільно стиснуті.

– “Він сказав, це ліки”, – повторив інспектор. – Служниця не підкине нічого в хазяйський камін за наказом першого стрічного.

– Вона повірила тому, хто мав право давати такі вказівки, – відрізала Беатріс. – Тому, чий авторитет у питаннях здоров'я графа не обговорювався.

Графиня розвернулася до екіпажа, що саме пробивався крізь натовп. 

– Повертаймось назад до Мортімер-холу, інспекторе.

*** 

Місцевий констебль прибув за чверть години, захеканий і розгублений.

Теодор Вейн не став витрачати час на довгі пояснення. Його тон звучав сухо, наче він віддавав накази на полі бою. 

– Опитати свідків на вулиці. Тіло відправити до моргу. Негайно повідомте Скотленд-Ярд, хай піднімають архіви по цій дівчині.

Беатріс стояла трохи віддалік, мовчки спостерігаючи, як мати Бетті продовжує розгойдуватися над тілом доньки. Її плач заповнював собою весь простір брудної вулиці. Графиня зловила себе на дивній думці: старого графа Мортімера ховали з бездоганним дотриманням етикету, з десятками вінків і фальшивими промовами, але ніхто у всьому світі не оплакував його так щиро.

Теодор підійшов до Беатріс. Він уже встиг витерти кров із рук, але на манжетах сорочки залишилися темні плями. Вони мовчки попрямували до екіпажа.

Дорога назад до маєтку минула в глухій тиші.

Теодор сидів навпроти, заглибившись у свій записник. Він перегортав сторінки, шукаючи деталь, яку вони могли пропустити. Беатріс дивилася у вікно на сірі лондонські будинки, що пропливали повз.

У її голові раз у раз лунали передсмертні слова Бетті.

“...ліки…”

Ця фраза не давала їй спокою. Дівчина справді думала, що допомагає. Її свідомо використали наосліп, перетворюючи на звичайну прибиральницю чужих слідів і наївне знаряддя в руках людини, чий авторитет змусив її підкоритися без зайвих питань.