Розділ 4. Тіні Мортімер-холу. Частина 5.

Натовп навколо гудів, але для Беатріс усі звуки злилися в суцільний шум. Крики Теодора, який вимагав екіпаж і лікаря, губилися в галасі Вайтчепел-роуд.

Вейн не став чекати на констеблів для першої допомоги, стягнув шарф, скинув пальто й намагався затиснути страшну рану на голові, з якої поштовхами виходила кров. Він діяв швидко й зосереджено, але навіть звідси Беатріс бачила, як його руки стають червоними. Крові було забагато. Вона просочувалася крізь пальці, змішуючись із лондонським брудом.

Беатріс стояла нерухомо, не в змозі зробити й кроку. Коли вона дивилася на перерізане горло Арчібальда Мортімера, то відчувала лише бажання вижити й відразу. Її чоловік був чудовиськом, яке грало чужими долями, і його смерть здавалася жорстоким, але закономірним фіналом.

Але ця дівчинка… Її тіло на бруківці виглядало так неправильно. Бетті не була чудовиськом. Вона лише намагалася прогодувати сім’ю й купити ліки для матері.

Раптом натовп розступився. З того самого провулка, звідки вони щойно вибігли, вийшла мати Бетті. Вона ледве переставляла ноги, тримаючись за вологу цегляну стіну. Її запалі очі були широко розплющені, а з посинілих потрісканих губ зірвався лише надламаний шепіт:

– Бетті?.. Доню…

Почувши цей голос, дівчина на бруківці ледь здригнулася. Її дихання, яке досі нагадувало переривчастий свист, на мить стало глибшим. Повіки затремтіли й напіввідкрилися, оголюючи затуманений болем погляд.

Теодор одразу схилився до її обличчя. Він розумів, що до шпиталю вони можуть не встигнути. Життя витікало з неї просто зараз, і часу майже не залишилося.

– Бетті, – тихо й чітко промовив він. – Хто тобі заплатив? Хто був у кімнаті?

Дівчина судомно ковтнула повітря. З куточка її губ потекла тонка цівка крові. Вона спробувала сфокусувати погляд на обличчі слідчого.

– Я… не знала… – прошепотіла вона так тихо, що Теодору довелося нахилитися майже впритул.

– Чого не знала, Бетті? – запитав Вейн. Він не хотів тиснути, боячись, що дівчина втратить свідомість раніше, ніж встигне відповісти.

– Він сказав… це… ліки… – її голос слабшав, слова губилися в хрипкому диханні.

– Хто сказав?

Бетті судомно вдихнула. Її пальці слабо стиснули закривавлений рукав Теодора.

– Для графа… Я… думала… допомагаю…

Її очі раптом широко розплющилися. Вона дивилася кудись повз Теодора, у сіре затягнуте димом лондонське небо. Груди завмерли на напіввдиху й більше не піднялися. Рука, що трималася за рукав інспектора, безсило впала на бруківку.

Теодор завмер. Ще кілька секунд він тримав пальці на її шиї, там, де щойно бився слабкий пульс. Але тепер нічого не відчував.

Він повільно заплющив очі й важко видихнув.

– Ми її втратили.

Беатріс дивилася на бліде обличчя дівчини, відчуваючи, як у грудях наростає тупий біль. Бетті втекла в паніці, зрозумівши, що її обманом зробили спільницею. Невідомий лякав її значно більше, ніж правосуддя. Вони з Теодором прийшли по відповіді, але їхній тиск лише загнав налякану дівчину під колеса.

Теодор повільно підвівся. Руки в нього були по лікті в крові. Він мовчки підняв із бруківки зім’яте пальто й обережно накрив ним обличчя та понівечені плечі Бетті.

Галас на вулиці поступово стих. Перехожі знімали капелюхи й відводили погляди. У цій тиші було чути лише тихий плач матері, яка впала на коліна біля накритого тіла.

Смерть знову випередила їх.

Беатріс підійшла до Теодора. Обличчя в неї було бліде, але погляд став рішучим.

– Навряд чи вона була його спільницею, містере Вейн, – тихо промовила графиня, не відриваючи очей від закривавленого пальта. – Схоже, наш невідомий її обманув.

Теодор мовчки витирав руки об ганчірку, яку хтось простягнув йому з натовпу. Щелепи в нього були міцно стиснуті.

– “Він сказав, що це ліки”, – повторив інспектор. – Служниця не кине щось у хазяйський камін за наказом першого-ліпшого.

– Вона повірила тому, хто мав право віддавати такі накази, – відрізала Беатріс. – Тому, чиї розпорядження щодо здоров’я графа ніхто не ставив під сумнів.

Графиня розвернулася до екіпажа, що саме пробивався крізь натовп.

– Повертаймося до Мортімер-холу, інспекторе.

***

Місцевий констебль прибув за чверть години, захеканий і розгублений.

Теодор Вейн не став витрачати час на довгі пояснення. Він говорив коротко, віддаючи накази один за одним.

– Опитати свідків на вулиці. Тіло відправити до моргу. Негайно повідомте Скотленд-Ярд, нехай перевірять архіви щодо цієї дівчини.

Беатріс стояла трохи віддалік і мовчки спостерігала, як мати Бетті схилилася над тілом доньки. Її плач долинав навіть крізь вуличний галас. Графиня раптом подумала, що хоч старого графа Мортімера ховали з бездоганним дотриманням етикету, десятками вінків і фальшивими промовами, та ніхто в усьому світі не оплакував його так щиро.

Теодор підійшов до Беатріс. Він уже витер кров із рук, але на манжетах сорочки залишилися темні плями. Вони мовчки попрямували до екіпажа.

Дорога назад до маєтку минула в тиші.

Теодор сидів навпроти, заглибившись у записник. Він перегортав сторінки, шукаючи деталь, яку вони могли пропустити. Беатріс дивилася у вікно на сірі лондонські будинки, що пропливали повз.

У голові раз у раз лунали передсмертні слова Бетті.

“…ліки…”

Ця фраза не давала їй спокою. Дівчина справді думала, що допомагає. Її використали наосліп, перетворивши на прибиральницю чужих слідів і знаряддя в руках людини, чий авторитет змусив її коритися без зайвих запитань.

Щойно екіпаж зупинився перед парадними сходами Мортімер-холу, масивні двері відчинилися. На порозі стояв Картер. Дворецький нервово переминався з ноги на ногу.

– Містере Вейн… Леді… – він запнувся, уникаючи погляду Беатріс. – Усі вже чекають.

Теодор зупинився на сходинці й насупився.

– Хто саме?

– Родина покійного графа. І містер Гастінгс.