Розділ 4. Тіні Мортімер-холу. Частина 4.

– І вона боїться його більше, ніж шибениці за співучасть у вбивстві, – промовила Беатріс. – Нам потрібно дізнатися, хто з найближчого оточення Арчібальда має таку руку. Хтось, кого місіс Коллінз бачила тут досить часто.

Теодор відштовхнувся від камінної полиці.

– То давайте не будемо давати їй час на те, щоб придумати нову брехню. Страх змушує людей бігти до своїх захисників, графине.

Він рушив до дверей, і Беатріс, підібравши важкі спідниці траурної сукні, поспішила за ним.

Вони наздогнали місіс Коллінз у вузькому коридорі, що вів до кімнат прислуги. Жінка зупинилася біля вікна, спираючись на підвіконня і важко хапаючи ротом повітря. Почувши кроки інспектора, вона рвучко обернулася. Її обличчя було сірим.

– Кудись поспішаєте? – поцікавився Теодор, перекриваючи їй шлях. – Ми ще не закінчили.

– Я сказала вам усе, що знала! – зірваним голосом вигукнула економка, втискаючись у стіну. – Залиште мене в спокої!

– Ви не сказали нам нічого, окрім того, що покриваєте вбивцю мого чоловіка, – рівно промовила Беатріс, виходячи з-за спини Теодора. – Ви впустили його, і ви вичистили камін, знищивши докази. За це вас чекає не звільнення, місіс Коллінз, а суд і Ньюгейт.

Місіс Коллінз опустила голову. Її плечі здригнулися. За мить вона вже плакала, закривши обличчя загрубілими руками.

– Це не я! Богом клянуся, це була не я! – її голос зривався. – Я нікого не впускала тієї ночі! І я не торкалася вашого каміна, міледі!

Теодор зробив крок уперед.

– Тоді хто знищив докази? Ім'я!

Місіс Коллінз відірвала руки від обличчя.

– Бетті... – прошепотіла вона, нервово озираючись. – Це була Бетті. Новенька покоївка, ми взяли її місяць тому.

Беатріс не пригадувала це ім’я. Вона знала, що за останній рік через Мортімер-хол пройшли десятки покоївок. Одні не витримували характеру Арчібальда, інші – його матері. Треті просто зникали, знайшовши місце з кращою платнею. А з тими, хто допомагав їй у день весілля, вона і зовсім не встигла познайомитись. 

– Продовжуйте, – сказав Вейн.

– Того ранку, ще до того, як ви закричали... Бетті взяла совок, відро для сажі і пішла до вашого крила. Я ще насварила її, сказала, щоб не сміла вас будити! Але вона, видно, не послухала... А потім, коли знайшли тіло лорда Арчібальда і приїхала поліція...

Економка ковтнула слину.

– Вона зникла. Залишила форму на ліжку, зібрала речі і пішла напевно через чорний хід, поки всі були у холі.

Беатріс ледь примружила очі. Чи не занадто швидко? Навіть досвідчений злодій не зміг би зібрати речі та втекти настільки спритно серед загального хаосу. 

– І ви не сказали про це поліції? – запитала Беатріс. – Приховали втечу свідка?

– Я злякалася! – зойкнула економка. – Думала, якщо поліція дізнається, що я недогледіла за дівчам і вона щось вкрала, мене виженуть на вулицю. Я хотіла жити, міледі!

Теодор дістав блокнот.

– Де вона жила до того, як ви її найняли? Має бути адреса або рекомендація.

– У неї не було рекомендацій... – пробурмотіла місіс Коллінз. – Вона з Іст-Енду. Катуар-стріт, здається. Якось казала, що її будинок над старою пекарнею.

Теодор перезирнувся з Беатріс. І знову всі дороги ведуть до Іст-Енду.

– Якщо Бетті бачила вбивцю або сама кинула дурман у вогонь, ми маємо знайти її першими.

Вейн швидко сховав блокнот і рушив до виходу. Якщо Бетті ще була жива, вони мали знайти її до того, як це зробить убивця.

Екіпаж ритмічно погойдувався на ресорах. У тісному салоні пахло вогкою шкірою сидінь та різким вугільним димом, що просочувався крізь щілини у вікнах. Рівна бруківка Мейферу вже змінилася на вибоїстий камінь, і колеса тепер гуркотіли значно жорсткіше.

Беатріс мовчки дивилася крізь запітніле скло. Теодор сидів навпроти. Сухий шелест сторінок його блокнота здавався надто голосним у замкненому просторі.

Після кількох хвилин мовчання Вейн перегорнув черговий аркуш.

– Ви справді відправили б місіс Коллінз до Ньюгейта? – запитав він, не піднімаючи очей від записів.

Беатріс пальцем стерла смужку конденсату з вікна.

– Ні, якщо вона невинна.

– Ви досить переконливо пообіцяли їй шибеницю. 

– Тому вона й заговорила.

Теодор закрив блокнот. Клацання шкіряної обкладинки прозвучало різко.

– Нагадайте, хто з нас служить у поліції?

Беатріс нарешті перевела погляд на нього. У напівтемряві карети її важка траурна сукня майже зливалася з тінями, роблячи бліде обличчя ще виразнішим.

– Ви, інспекторе. Але допити чомусь доводиться вести мені.

Теодор ледь помітно усміхнувся куточком губ і відкинувся на спинку сидіння. Екіпаж раптом підскочив на глибокій вибоїні, змусивши обох хитнутися.

– Коли я був молодим констеблем, – спокійно сказав він, впираючись черевиком у підлогу, щоб утримати рівновагу, – я теж намагався бути ввічливим зі свідками. Не тиснув на них. 

– І? 

– Вбивця встиг сісти на пором до Франції.

Беатріс скоса подивилася на нього. Він розповів це майже байдуже, ніби говорив про щось неважливе, але вона вже навчилася помічати речі, які інші пропускали. За весь час Беатріс встигла побачити, що Теодор Вейн не любив програвати. Можливо, саме тому він досі займався її справою з такою впертістю.

Вона коротко кивнула.

З щілин потягнуло кислим пивом, перепаленим салом і нечистотами. Туман за вікном погустішав, набуваючи брудно-жовтого відтінку, а крізь рівний гуркіт коліс прорвалися галасливі крики вуличних торговок. Іст-Енд завжди починався із запаху та шуму, і не мав нічого спільного з вилизаними тротуарами Мейферу. Життя тут вивалювалося просто на брудну бруківку галасом торговок, іграми обірваних дітей і п'яницями під стінами будинків.

Екіпаж довелося залишити за кілька кварталів: провулки не були розраховані на карети. Теодор ішов попереду, прокладаючи шлях крізь натовп. Беатріс ішла слідом, підібравши поділ траурної сукні й не звертаючи уваги на бруд під черевиками. Від смороду, криків і бруду вулиці ледь не нудило.