Розділ 3. Те, що наше по праву. Частина 5.

Томас Вуд, дрібно тремтячи, дивився на Беатріс знизу вгору. Його рот беззвучно відкривався і закривався, наче в риби, викинутої на берег. Він явно не очікував побачити цю жінку, яка так сильно була схожа на ту, з якою він ділив дах над головою.

Теодор, не зводячи дула з бармена, коротко кивнув у бік підлоги. 

– Мордою вниз, руки за голову. Швидко! – гаркнув він.

Брат Томаса, важко дихаючи, повільно опустився на брудні дошки, благально поглядаючи на брата, але не наважуючись сперечатися з револьвером “Гончака”.

Беатріс зробила ще один крок до Вуда. Її шовкова сукня, що виднілася з-під важкого плаща, тихо шелестіла.

– Я чекаю, Томасе, – хоч її голос і лунав тихо, але в її тоні чітко простежувалась вимогливість. – Ви залишили Кларису вагітною без гроша в кишені і підкинувши її як гарматне м'ясо родині Мортімерів. Ви думали, що сховаєтесь тут зі своїм золотом і питимете ель до кінця життя? За співучасть у вбивстві графа в Англії вішають.

– Я не вбивав! – верескнув Томас, відповзаючи ще далі, поки не вперся спиною в стійку. По його лобі котився холодний піт. – Присягаюся Богом, я не чіпав графа! Так, я хотів його шантажувати! Написав записку, погрожував усе розказати про бастарда і коханку... Але все змінилося!

Він гарячково облизав пересохлі губи, переводячи дикий погляд з Беатріс на поліцейський револьвер Теодора і назад.

– До мене підійшли, розумієте? Запропонували зовсім іншу угоду. Я більше не мав нікому погрожувати. Натомість я мав дістати для них одну річ.

– Яку річ? – Теодор злегка змістив центр ваги, краєм ока контролюючи залу. Кілька матросів, які спали за столами, вже давно тихо вислизнули через вхідні двері. У таверні залишилися тільки вони четверо та ще один відвідувач у насунутому на очі капелюсі, який так і не поворухнувся у своєму темному кутку.

– Порошок! – випалив Томас. – Один дуже рідкісний і специфічний порошок. З моїми старими зв'язками в аптеках Іст-Енду дістати його було нескладно, просто треба було знати, до кого йти.

Беатріс відчула, як по спині пробіг холодок. Вдарило розуміння, що мова йде саме про той порошок, який знайти в каміні їхньої з чоловіком кімнати. 

– І ви передали його вбивці на Чорному причалі? – крижаним тоном спитала вона.

– Ні! – Вуд замотав головою. – Я віддав порошок ще зранку, в день вашого весілля! А на причал опівночі я прийшов тільки за своєю платою. Той мішок золота і перстень графа - це була плата за товар і за те, щоб я назавжди зник із Лондона! Я навіть не знав, що графа вбили, поки не прочитав газети наступного дня!

Теодор зробив крок уперед, нависаючи над ним темною брилою. 

– Хто замовив порошок? Ім'я, Вуде. Зараз.

І раптом Томас Вуд змінився в обличчі. Страх у його очах несподівано поступився місцем якомусь хворобливому тріумфу. Він зрозумів, що володіє інформацією, якої немає ні у цього грізного слідчого, ні у зарозумілої графині. З його горла вирвався нервовий смішок, що перейшов у відвертий регіт.

– Ім'я? – він розсміявся їм прямо в обличчя, розмазуючи бруд по щоках. – Вибачте, міледі, але ви сліпі! Ви обидва просто сліпі, якщо досі нишпорите тут і нічого не зрозуміли! Справжній убивця був прямо у вас під носом, а ви навіть не звернули уваги! Ви ніколи в житті не повірите, хто насправді...

І раптом страшний гуркіт розірвав тишу таверни.

Бах!

Спалах вогню осяяв найтемніший куток залу. Беатріс інстинктивно здригнулася від оглушливого звуку.

Очі Томаса Вуда розширилися від абсолютного подиву. Його сміх обірвався на найвищій ноті. І у нього в грудях просто посеред брудної куртки стрімко розквітла темна кривава пляма. Він тихо хрипнув і повільно, наче ганчір'яна лялька, завалився набік.

– Лягай! – дико заревів Теодор.

Не думаючи ні секунди, слідчий кинувся до Беатріс, збиваючи її з ніг. Вони разом звалилися на брудну підлогу за масивну дубову стійку бармена. Теодор накрив її своїм тілом, одночасно піднімаючи револьвер і стріляючи наосліп у темряву кутка, звідки прилетіла куля.

Зал наповнився їдким запахом пороху. Задзвеніло розбите скло - фігура в темному плащі вибила вікно стільцем.

Теодор миттєво скочив на ноги.

– Сидіть тут! – гаркнув він Беатріс і, перестрибнувши через мертвого Вуда, кинувся навперейми.

Він вилетів із таверни через вибите вікно, приземлившись на слизьку бруківку, і миттєво звів курок, вдивляючись у ніч. Але портова вулиця зустріла його лише непроглядним туманом Грейвсенда. Хіба десь удалині ледь чутно завмирали швидкі кроки, які за мить повністю розчинилися під шум хвиль і скрип старих човнів.

Вбивця зник.

Теодор глухо вилаявся крізь стиснуті зуби, опускаючи револьвер. Він постояв ще кілька секунд, вслухаючись у тишу, а потім різко розвернувся і ступив назад у розгромлену таверну.

Беатріс повільно піднімалася з підлоги, обтрушуючи плащ. Вона була блідою, але трималася рівно, невідривно дивлячись на мертві очі Томаса Вуда. Їхня єдина ниточка до розгадки щойно обірвалася на півслові.

*** 

Пороховий дим повільно осідав, змішуючись із пронизливим запахом дешевого елю та металевим смородом свіжої крові. Брат убитого сидів на підлозі, забившись у куток, і надривно завивав, хитаючись із боку в бік. 

Місцеву поліцію викликали, але в портовому Грейвсенді констеблі ніколи не поспішали на звуки пострілів. Попереду в них були довгі хвилини гнітючого очікування.

Беатріс стояла за кілька кроків від тіла Томаса Вуда, не відриваючи погляду від його обличчя, застиглого в масці абсолютного, передсмертного подиву.

Вона відчула, як до горла підступає нудота, і змусила себе глибоко вдихнути ротом. Вдруге за останній час їй доводилося стояти над іще теплим трупом. Для леді її кола навіть вигляд краплі крові з уколотого голкою пальця мав би стати приводом для непритомності. Але вона стояла посеред брудної таверни і дивилася, як багряна калюжа повільно розтікається по гнилих дошках. Смерть ставала надто звичною декорацією її життя.