Розділ 3. Те, що наше по праву. Частина 5.

Томас Вуд дрібно тремтів, дивлячись на Беатріс знизу вгору. Його рот беззвучно відкривався й закривався, наче в риби, викинутої на берег. Він явно не очікував побачити жінку, яка так сильно нагадувала ту, з якою він колись ділив дах над головою.

Теодор, не зводячи револьвера з бармена, коротко кивнув у бік підлоги.

– Мордою вниз, руки за голову. Швидко! – гаркнув він.

Брат Томаса важко дихав, але повільно опустився на брудні дошки. Він благально поглядав на брата, проте сперечатися з “Гончаком”, який тримав його під прицілом, не наважувався.

Беатріс зробила ще один крок до Вуда. Тканина важкого плаща тихо шелестіла під час руху.

– Я чекаю, Томасе, – промовила вона. – Ви залишили Кларису вагітною, без грошей, а потім підкинули її родині Мортімерів, наче гарматне м’ясо. Думали, що сховаєтеся тут зі своїм золотом і питимете ель до кінця життя? За співучасть у вбивстві графа в Англії вішають.

– Я не вбивав! – верескнув Томас, відповзаючи, аж поки не вперся спиною в стійку. По його лобі котився піт. – Присягаюся Богом, я не чіпав графа! Так, я хотів його шантажувати! Написав записку, погрожував розповісти всім про бастарда й коханку… Але потім усе змінилося!

Він облизав пересохлі губи, переводячи погляд із Беатріс на револьвер Теодора й назад.

– До мене підійшли, розумієте? Запропонували іншу угоду. Я мав більше нікому не погрожувати. Натомість повинен був дістати для них одну річ.

– Яку річ? – запитав Теодор, трохи змістивши вагу на іншу ногу. Краєм ока він стежив за залом. Кілька матросів, які ще недавно спали за столами, вже непомітно вислизнули надвір. У таверні залишалися тільки вони четверо й ще один відвідувач у капелюсі, насунутому на очі. Той досі сидів нерухомо в темному кутку.

– Порошок! – випалив Томас. – Рідкісний, специфічний порошок. Завдяки старим зв’язкам в аптеках Іст-Енду дістати його було нескладно. Треба було лише знати, до кого звернутися.

Беатріс відчула, як її пробрав холод. Невже йшлося саме про той порошок, який знайшли в каміні їхньої з чоловіком спальні.

– І ви передали його вбивці на Чорному причалі? – запитала вона крижаним тоном.

– Ні! – Вуд замотав головою. – Я віддав порошок ще вранці, у день вашого весілля! А на причал опівночі прийшов лише по плату. Мішок золота й перстень графа - це було розрахунком за товар і за те, щоб я назавжди зник із Лондона! Я навіть не знав, що графа вбили, поки наступного дня не прочитав газети!

Теодор ступив уперед, нависаючи над ним.

– Хто замовив порошок? Ім’я, Вуде. Негайно.

І тут вираз обличчя Томаса змінився. Страх у його очах поступився місцем хворобливому тріумфу. Він збагнув, що знає щось таке, чого не знають ані слідчий, ані графиня. З його горла вирвався нервовий смішок, який швидко перейшов у регіт.

– Ім’я? – Він засміявся їм просто в обличчя, розмазуючи бруд по щоках. – Вибачте, міледі, але ви сліпі! Ви обоє сліпі, якщо досі нишпорите тут і нічого не зрозуміли! Справжній убивця весь цей час був у вас під носом, а ви навіть не звернули уваги! Ви ніколи не повірите, хто насправді…

Раптом тишу таверни розірвав постріл.

Бах!

Спалах пострілу вихопив із темряви дальній куток залу. Беатріс здригнулася від оглушливого звуку.

Очі Томаса Вуда розширилися від подиву. Сміх урвався на півзвуку, а посеред його грудей на брудній куртці швидко розповзалася темна пляма крові. Він хрипко вдихнув і завалився набік.

– Лягай! – крикнув Теодор.

Він кинувся до Беатріс і збив її з ніг. Вони разом упали за масивну дубову стійку бармена. Теодор прикрив її собою, водночас піднявши револьвер і вистріливши в темряву, звідки прилетіла куля.

Зал наповнився їдким запахом пороху. Задзвеніло розбите скло: постать у темному плащі вибила стілецьом вікно.

Теодор миттєво підвівся.

– Сидіть тут! – гаркнув він Беатріс і, перестрибнувши через тіло Вуда, кинувся навздогін.

Він вибрався через розбите вікно й приземлився на слизьку бруківку. Звівши курок, Теодор озирнувся, намагаючись розгледіти втікача, але портова вулиця тонула в густому тумані. Десь удалині ще лунали швидкі кроки, та за мить їх поглинули шум хвиль і скрип старих човнів.

Убивця зник.

Теодор вилаявся й опустив револьвер. Ще кілька секунд він прислухався, сподіваючись вловити бодай якийсь звук, а тоді розвернувся й повернувся до розгромленої таверни.

Беатріс саме підводилася з підлоги, обтрушуючи плащ. Вона зблідла, але трималася рівно й не відводила погляду від нерухомого Томаса Вуда. Їхня єдина ниточка до розгадки обірвалася на півслові.

***

Пороховий дим повільно осідав, змішуючись із запахом свіжої крові. Брат убитого сидів на підлозі в кутку й надривно завивав, розгойдуючись із боку в бік.

Місцеву поліцію вже викликали, але в портовому Грейвсенді констеблі не поспішали на звуки пострілів. Залишалося чекати, і ці хвилини тягнулися нестерпно довго.

Беатріс стояла за кілька кроків від тіла Томаса Вуда й дивилася на його обличчя, застигле в передсмертному подиві.

До горла підступила нудота. Вона змусила себе вдихнути ротом, намагаючись опанувати себе. Вдруге за останній час їй доводилося стояти над ще теплим трупом. Для леді її кола навіть крапля крові після уколу голкою мала б стати приводом знепритомніти. Смерть дедалі частіше ставала частиною її життя.

Теодор стояв поруч, прихилившись плечем до опорного стовпа. Револьвер він тримав у опущеній руці, не ховаючи його. Його погляд раз у раз повертався до Беатріс. Вона так сильно стискала тканину плаща, а плечі напружилися.

– Можете вийти на повітря, графине, – тихо запропонував він. – Вам не обов’язково на це дивитися.

Беатріс різко підняла підборіддя. В її очах спалахнуло роздратування.

– Перестаньте, містере Вейн, – огризнулася вона, відступивши на крок від тіла, але не відвертаючись. – Я не зніжена дівиця, яка непритомніє від краплі крові. Якщо ви ще не зрозуміли, мене не потрібно відгороджувати від реальності.