Розділ 3. Те, що наше по праву. Частина 4.

Беатріс навіть не помітила, як провалилася в неспокійний сон. Монотонний стукіт коліс і відносна тиша екіпажу зробили свою справу: втома останніх кількох діб, сповнених смертей, допитів та скандалів, нарешті взяла гору над її залізною волею.

Її голова схилилася набік, торкнувшись холодної шибки, а дихання стало рівним і глибоким.

Теодор сидів навпроти й поглядав на неї частіше, ніж сам очікував. Коли її обличчя більше не виражало звичної аристократичної зверхності, вона здавалася молодшою і втомленішою. Світло вуличних ліхтарів, що зрідка пролітали повз, вихоплювало з темряви її високі вилиці та вперто стиснуті губи. Вейн спіймав себе на тому, що роздивляється її надто довго для людини, яка мала б просто виконувати свою роботу.

За містом дорога ставала дедалі гіршою: недавні лондонські зливи розмили грунт.

Раптом екіпаж різко нахилився. Праве колесо з гуркотом провалилося в глибоку вибоїну, і карету добряче трусонуло.

Сонну Беатріс підкинуло й кинуло вперед, на протилежне сидіння. Вона не встигла ні скрикнути, ні схопитися за шкіряну петлю.

Та на підлогу вона не впала.

Теодор подався вперед і перехопив її. Однією рукою він обхопив за талію, іншою вхопив за плече й притягнув до себе, пом’якшуючи удар. Беатріс із глухим видихом врізалася в його груди. Екіпаж ще раз хитнуло, коли колесо вибралося з ями, і Теодор мимоволі стиснув її міцніше.

– Вибачте, панове, – пролунав сиплий голос кучера. – У темряві зовсім не видно цих ям!

На кілька секунд у кареті запала тиша, порушувана лише їхнім збитим диханням.

Беатріс кліпнула, остаточно прокидаючись. Адреналін швидко розігнав сон, і вона нарешті збагнула, у якому становищі опинилася: напівлежачи в Теодора на колінах, притиснута до його грудей. Її долоні вперлися в грубу вовну пальта, і крізь тканину вона відчувала швидке биття його серця.

Від нього пахло тютюном і ще чимось, що вона мимоволі пов’язала з ним самим. Запах здавався надто виразним у тісному просторі карети.

Теодор не поспішав її відпускати. Його пальці все ще тримали її за талію поверх дорожнього плаща. Він дивився на неї згори вниз, і в напівтемряві важко було розгледіти вираз його очей. Вони сиділи так близько, що Беатріс відчувала його подих на обличчі.

– Обережніше, графине, – промовив він хриплувато. – Я обіцяв довезти вас цілою, але не думав, що доведеться ловити вас у польоті.

Кілька секунд Беатріс не рухалася, ошелешена раптовою близькістю. Та зрештою звична витримка повернулася.

Вона різко вдихнула й, упершись долонями в його груди, відсторонилася. Теодор розтиснув руки, дозволяючи їй повернутися на своє місце.

Беатріс випросталася, поправляючи плащ і намагаючись заспокоїти серце, що калатало десь у горлі. Щоки палали, і вона подумки подякувала темряві за те, що Вейн не міг цього помітити.

– Накажіть вашому кучерові дивитися на дорогу, містере Вейн, – холодно промовила вона, хоча голос ледь не зрадив її. – Інакше ми прибудемо до Грейвсенда з переламаними шиями.

Теодор відкинувся на спинку сидіння й провів рукою по волоссю. Кутики його губ розтягнулися в знайомій нахабній усмішці, хоча погляд залишався уважним.

– Неодмінно, леді Беатріс, – протягнув він, не відводячи від неї очей. – Але про всяк випадок раджу вам триматися за мене міцніше.

Решту дороги до Грейвсенда вони проїхали мовчки. Проте після того, що сталося, повертатися до звичної перепалки було значно складніше.

***

Грейвсенд зустрів їх зовсім іншим повітрям, ніж Лондон. Тут замість важкого смогу відчувався різкий запах деревини. Екіпаж зупинився за два квартали від доків, у затінку вузької вулички.

Щойно вони вийшли, вітер одразу пробрався під плащі. Теодор жестом попросив Беатріс зачекати за рогом обшарпаної будівлі. Звідси виднілася тьмяна вивіска “Старого якоря”, що хиталася на іржавих ланцюгах і поскрипувала від вітру.

– Є одна проблема, про яку ми не подумали, – тихо сказав Теодор, вдивляючись у вікна таверни. – Ми не знаємо, як він виглядає. Клариса не описала його, а в таких місцях кожен другий схожий на злодія або втікача. Якщо я почну розпитувати його брата, Томас утече через чорний хід, перш ніж я встигну дістати револьвер.

Беатріс поглянула на брудні вікна. Вона вже мала відповідь.

– Нам не доведеться розпитувати, містере Вейн, – сказала вона й потягнулася до зав’язок капора. – Він сам себе видасть.

Теодор підняв брову.

– І як же ви збираєтеся виманити щура на світло?

– Щур утік із повним мішком золота, кинувши дружину, – Беатріс подивилася йому просто в очі. – Він знає, за що йому заплатили. І чудово розуміє, чому граф купував Кларису. Він пам’ятає обличчя власної дружини до найменших деталей. А ще знає, що Клариса – лише її копія.

Кутики губ Теодора повільно поповзли вгору. Він зрозумів задум. Хитрий план, хоча й небезпечний.

– Ви хочете стати наживкою. Чи варто нагадувати, що це найгірша ідея з усіх можливих?

– Двічі за день? Придумайте щось оригінальніше. Я просто хочу покінчити з цим сьогодні, – відрізала вона й рішуче рушила до дверей таверни.

Вейн пішов слідом, поклавши руку на руків’я револьвера в портупеї.

***

Всередині “Старого якоря” було тепло, накурено й тхнуло дешевим елем. На цю годину відвідувачів майже не залишилося: кілька п’яних матросів спали просто за столами, а в найтемнішому кутку, подалі від вікон, сиділи ще троє чоловіків. За стійкою кремезний бармен похмуро протирав кухлі. Вочевидь, той самий брат Томаса.

Коли двері відчинилися, впускаючи порив холодного вітру, відвідувачі обернулися до новоприбулих.

Теодор увійшов першим. Його висока постать у темному пальті одразу привернула увагу, але до стійки він не пішов. Зупинившись, зробив крок убік, пропускаючи вперед супутницю.

Беатріс стала під єдиною яскравою гасовою лампою в центрі залу.

Не озираючись і не шукаючи нікого поглядом, вона розв’язала стрічки капора й відкинула назад капюшон плаща. Світло впало на її обличчя, підкресливши високі вилиці, прямий ніс і зелені очі.