Розділ 3. Те, що наше по праву. Частина 3.

Темза глухо билася об дерев’яні палі, порушуючи нічну тишу. Беатріс стояла на краю причалу, не відводячи погляду від чорної течії.

– Такі люди, як Томас Вуд, не пливуть у нікуди, містере Вейн, – промовила вона. – Щури завжди знають, де їхня нора.

Теодор хмикнув, дістаючи портсигар. Цього разу він усе ж запалив сигарету, прикривши долонями вогник сірника від вітру.

– Темза тече на схід, до моря, – сказав він, випускаючи струмінь диму, який одразу розчинився в мряці. – На веслах проти течії у старому човні далеко не запливеш, особливо з важким мішком і любов’ю до джину. Отже, Вуд поплив за течією. Вулвіч, Дартфорд, Грейвсенд… Десятки містечок і сіл уздовж берегів, де можна загубитися, якщо кишені повні золота.

– Тоді нехай ваші люди починають шукати, – Беатріс щільніше запахнула грубий плащ. Річкова сирість пробирала до кісток, але вона вперто тримала спину прямо.

Теодор похитав головою й кинув недопалок у воду.

– Я б залюбки, графине, але Скотленд-Ярд так не працює. Вуд зник тієї самої ночі, коли вбили вашого чоловіка. Офіційно ми не маємо жодних доказів його причетності до вбивства. Я нутром відчуваю, що він принаймні бачив обличчя вбивці, але не можу підняти річкові патрулі й влаштувати обшуки лише через дрібного шантажиста, який отримав гроші та втік. Поки що це навіть не теорія, а звичайна гіпотеза.

Беатріс насупилася, швидко оцінивши перешкоду.

– Тобто офіційно поліція його не шукатиме. Нам потрібна точна зачіпка, інакше ми витратимо час на марні пошуки, – вона розвернулася до екіпажу. – Повернімося на Гросвенор-сквер.

Теодор скосив на неї око, і губи розтягнулися в нахабній усмішці.

– Думаєте, покинута дружина знає, куди він подався?

– Жінка, яка роками терпіла такого чоловіка, точно знає його звички, схованки й страхи, – відрізала Беатріс. – Вона наш компас.

***

Діставшись до екіпажу, вони наказали кучерові без зупинок їхати до маєтку батька Беатріс. Оскільки офіційних розпоряджень для Скотленд-Ярду Теодор віддати не міг, вони діяли майже навмання.

Особняк на Гросвенор-сквер зустрів їх тишею та приємним теплом, яке разюче контрастувало з пронизливим холодом Іст-Енду. Беатріс навіть не подумала перевдягатися з брудної сукні служниці. Вона одразу попрямувала до своїх покоїв, а Теодор безшумно рушив слідом.

Щойно двері зачинилися, графиня підійшла до каміна й смикнула шнур дзвінка. За хвилину на порозі з’явилася заспана нічна служниця Енн. Дівчина ледве приховала подив, побачивши господиню в брудному лахмітті та ще й у компанії похмурого слідчого.

– Приведіть мою гостю, – сухо наказала Беатріс. – Вона має бути у східній гостьовій спальні. Скажіть, що це терміново.

Клариса з’явилася за кілька хвилин. Вона несміливо переступила поріг, нервово кутаючись у теплу шаль. Побачивши Беатріс у грубому одязі й Вейна поруч, жінка злякано стиснула руки на грудях. Її погляд заметався між ними, намагаючись вгадати, чого чекати від цього нічного візиту.

– Ваш чоловік живий, Кларисо, – без передмов заявила Беатріс, зупинившись навпроти неї. – Він отримав мішок грошей від загадкового посередника й поплив вниз по Темзі. Вас він залишив напризволяще.

Клариса тихо охнула й прикрила рот долонею. На очах виступили сльози, але в них читалося не здивування, а відчай: її найгірші підозри справдилися. Жінка похитнулася. Беатріс вказала їй на крісло біля каміна, і Клариса повільно опустилася на м’яку оббивку, наче ноги більше не тримали її.

– Темза велика, Кларисо, – Теодор підійшов ближче, в його спокійному голосі відчувався професійний тиск. – Він навряд чи вирушив уночі навмання. У нього мали бути старі друзі, родичі або перевірені шинкарі нижче за течією. Місце, де не ставлять зайвих запитань тому, хто платить золотом. Куди він міг податися?

Клариса завагалася. Вона нервово м’яла тканину сукні, не відриваючи погляду від підлоги.

Беатріс ступила ближче й нахилилася до неї.

– Він продав вас, Кларисо, – промовила графиня. – А тепер залишив саму перед розлюченими Мортімерами й газетярами, рятуючи власну шкуру. Не захищайте людину, яка ніколи не захищала вас.

Ці слова подіяли краще за поліцейські погрози. Клариса судомно вдихнула, ніби виринула з крижаної води, й підняла на Беатріс очі. Цього разу в них була не лише розгубленість, а й болюча рішучість.

– Грейвсенд… – тихо, але чітко промовила вона. – Там живе його двоюрідний брат. Він тримає невелику таверну “Старий якір” біля самих доків. Томас завжди казав, що, якщо в Лондоні колись стане надто гаряче, він пересидить у брата. Той… той недолюблює поліцію й ніколи його не здасть.

Теодор повільно випростався. Коротку тишу порушив сухе клацання - він закрив срібний портсигар, який увесь цей час крутив у руках. У його очах блиснуло задоволення.

– Грейвсенд, значить. Чудове місце, щоб перечекати бурю.

Він перевів погляд на Беатріс, визнаючи її правоту. Вона справді заощадила йому кілька днів безцільних пошуків.

– І оскільки офіційно я не маю підстав вибивати там двері силами Скотленд-Ярду…

– То не будемо діяти офіційно, містере Вейн, – холодно завершила за нього Беатріс.

Вона повернулася до дверей, де завмерла розгублена служниця.

– Місіс Грін. Заваріть Кларисі заспокійливого чаю. А мені підготуйте найтемніший дорожній плащ. Ми виїжджаємо негайно.

***

Важкі дубові двері особняка на Гросвенор-сквер зачинилися за ними, відрізаючи затишне тепло дому. На вулиці досі висів вогкий лондонський туман.

Беатріс мовчки сіла в екіпаж, щільніше закутавшись у темно-синій дорожній плащ. Теодор розмістився навпроти, постукав кісточками пальців по перегородці, наказуючи кучерові рушати до Грейвсенда, й відкинувся на шкіряну спинку сидіння.

Карета покотилася мокрою бруківкою. Деякий час вони їхали мовчки, під рівномірний стукіт копит. Теодор розглядав обличчя Беатріс, ледь освітлене вуличними ліхтарями. Вона виглядала виснаженою, хоча й тримала спину з впертою рівністю.