Розділ 2. Попіл на крепі. Частина 2.

Екіпаж Скотленд-Ярду мчав крізь густий лондонський туман, погойдуючись на бруківці. Усередині панувала напружена тиша.

Беатріс сиділа гордовито рівно, сховавши обличчя за густою чорною вуаллю. Проте шпилька, що тримала її на капелюшку, трохи зсунулася, загрожуючи зіпсувати бездоганний силует. Беатріс тихо зітхнула, зняла рукавичку й відкинула вуаль, щоб поправити шпильку.

Тьмяне світло лондонського ранку на мить вихопило її обличчя.

Теодор, який до цього байдуже споглядав туман за вікном, одразу примружився. Його погляд затримався на її вилиці, де виднівся синець. Попри всі зусилля покоївки замаскувати його пудрою, слід важкої чоловічої руки залишався помітним.

Він хмикнув, дістаючи портсигар. Варто було промовчати... або висловити співчуття. Але графиня Мортімер напевно сприйняла б його за жалість, а жаліти себе вона не дозволяла. Найрозумніше було б просто відвести погляд.

Проте Теодор, керуючись, здається, не здоровим глуздом, а якимось раптовим імпульсом, усе ж запитав:

– Бачу, родинний прийом на Гросвенор-сквер видався напрочуд теплим, графине?

І тут же подумки вилаяв себе. Ну і навіщо? Для чого це було?

А Беатріс лише спокійно закріпила шпильку й перевела на нього відсторонений погляд, ніби нічого особливого не сталося. Мовляв, не звертайте уваги, це всього лише маленька… прикрість.

– Це просто батьківське благословення, містере Вейн. Мій батько завжди був людиною емоційною і вважав, що фізичні аргументи значно переконливіші за словесні.

Прикушений язик, схоже, так і не навчив Теодора мовчати, бо з нього знову вирвалося:

– І як? Переконав?

Кутики губ, на його жаль чи на щастя, теж здригнулися в іронічній усмішці. Теодор і сам не розумів, якого біса продовжує тиснути. Здавалося, він робить усе, щоб графиня Беатріс бодай на секунду втратила свою кам'яну незворушність. От тільки навіщо?

– Лише в тому, що його манери безнадійно застаріли, – холодно відрізала Беатріс, опускаючи вуаль на обличчя. – Не переймайтеся. Це не завадить мені зіграти свою роль.

Під щільною чорною тканиною щока продовжувала пульсувати. Звісно, він помітив. Від погляду "Гончака" не сховається нічого, навіть під товстим шаром французької пудри. Беатріс не розуміла, що за гру він веде. Просто насміхається? Чи перевіряє її витримку, бо сумнівається, що в потрібний момент вона не дасть слабину? Їй закортіло хмикнути. Якщо вона дозволить собі зірватися через батьківську жорстокість, то як витримає те зміїне кубло, що чекатиме на неї біля відкритої могили чоловіка?

"Що ж, містере Вейн, – сухо подумала графиня, вирівнюючи дихання, – вам доведеться бити значно сильніше, щоб змусити мене схилити голову".

Теодор кілька секунд мовчки дивився на її нерухомий силует. Металеве клацання порушило тишу: він закрив срібний портсигар, так і не діставши сигарету, й сховав його у внутрішню кишеню пальта.

– Не маю в цьому жодних сумнівів, графине, – протягнув він. Цього разу в його голосі було щось більше, ніж звична іронія. – З такою витримкою ви не просто зіграєте свою роль. Ви змусите їх усіх повірити, що вони грають за вашими правилами.

Він не встиг сказати більше, бо екіпаж почав сповільнюватися. Колеса заскрипіли по мокрому каменю, і карета зупинилася біля високих кованих воріт Гайгейтського цвинтаря.

Теодор вийшов першим і відчинив дверцята. Беатріс ступила на бруківку, і поділ її важкої крепової сукні відразу увібрав воду з калюжі. У повітрі пахло мокрим каменем. 

Біля воріт Гайгейтського цвинтаря зібрався щільний натовп. Побачивши Беатріс, між людьми прокотився нервовий шепіт. Вони переступали з ноги на ногу, парасолі стикалися краями, заливаючи водою коміри. Ніхто не хотів добровільно поступатися їй дорогою, але й торкатися її одягу ніхто не наважувався. Беатріс дивилася під ноги, обережно ступаючи по мокрій глині.

Вона зупинилася біля краю могили. Свіжоскопана земля пахла сирістю.

По той бік стояла стара графиня Мортімер. Вона здавалася зовсім згорбленою, а її руки дрібно тремтіли, вчепившись в лікоть Артура.

Побачивши Беатріс, стара жінка рвучко подалася вперед. Її нога ковзнула на мокрій траві, і вона ледь не впала, якби Артур не втримав її.

– Забирайся, – хрипко промовила вона, захлинаючись слізьми. Відштовхнувши руку сина, стара графиня похитнулася й підійшла ближче до відкритої могили. – Як ти посміла прийти сюди… Ти вбила його. Вбила...

Беатріс мовчала. Під вуаллю вона дихала часто й поверхнево. Серце гупало так сильно, що її нудило.

Свекруха не витримала мовчання. Вона простягнула руку й навмання замахнулася на Беатріс.

Удар вийшов незграбним, але голова Беатріс смикнулася вбік. Пальці старої ковзнули по вуалі, збиваючи капелюшок набік, а важкий перстень чиркнув по вилиці - просто по тому місцю, де під пудрою вже темнів батьківський синець.

Біль різонув так гостро, що на очі навернулися сльози. Беатріс сахнулася, ледь не підвернувши ногу на глині. Вона прикусила щоку, щоб не скривитися, й відчула в роті металевий присмак крові. А тоді… закотила очі й невдоволено цокнула язиком, наче свекруха була не загрозою, а настирливою мухою, яка зіпсувала їй виставу.

Натовп загудів. Хтось ахнув, хтось обурено зашепотів. Тепер це було більше схоже на юрбу, що зібралася подивитися на сімейний скандал біля відкритої могили, ніж на пристойне товариство.

Теодор, який стояв позаду, переніс вагу на носки, готовий втрутитися, якщо справа дійде до бійки. Та погляду від Беатріс не відводив.

Він помітив, як сильно стиснулись її пальці на ручці чорної парасольки. Помітив і закочені очі, і незадоволене цокання. Її тіло видавало біль і напругу, але сама вона поводилася так, ніби не збиралася визнавати за ударом жодного значення. Теодор мимоволі замислився, скільки разів їй доводилося терпіти подібне, щоб навчитися так реагувати.

Беатріс заплющила очі на мить. З грудей вирвався тихий видих. Від її звичної зверхності й гордості не залишилося й сліду. Вона просто втомилася. Від цього бруду, від цих людей, від їхньої жорстокості й від того, що її тіло стало мішенню для чужої злості.