Розділ 2. Попіл на крепі. Частина 2.

Екіпаж Скотленд-Ярду мчав крізь густий лондонський туман, ритмічно погойдуючись на бруківці. Усередині панувала напружена тиша.

Беатріс сиділа ідеально рівно, сховавши обличчя за густою чорною вуаллю і мовчала. Проте шпилька, яка тримала важкий креп на капелюшку, трохи зсунулася, загрожуючи зіпсувати бездоганний силует. Беатріс тихо зітхнула, зняла рукавичку і відкинула вуаль назад, щоб переколоти її.

Тьмяне світло лондонського ранку на коротку мить вихопило її обличчя.

Теодор, який до цього, здавалося, байдуже споглядав туман за вікном, миттєво примружився. Його гострий погляд затримався на її вилиці і вивчаюче вихопив синець. Попри всі зусилля покоївки замаскувати це пудрою, синява на шкірі була виразною, чіткий слід важкої чоловічої руки показався у своїй найжахливіший красі.

Він хмикнув, ліниво дістаючи портсигар. Варто було промовчати. Або, можливо, виразити співчуття. Але графина Мортімер в силу свого характеру точно сприйняла б це як жалість, а жаліти вона себе не дозволяла… Тому найрозумніше було б просто відвести погляд.

Проте Теодор, керуючись точно не внутрішньою раціональністю, а якимось раптовим імпульсом, висказав:

– Бачу, родинний прийом на Гросвенор-сквер видався напрочуд теплим, графине?

І тут же прикусив собі язика. Ну і навіщо? Для чого це було? 

А Беатріс навіть не здригнулася. Вона спокійно закріпила шпильку і перевела на нього такий відсторонений погляд, ніби це не мало ніякого значення. Мовляв, не звертайте своєї уваги, це всього лише маленька… прикрість. 

– Це просто батьківське благословення, містере Вейн. Мій батько завжди був людиною емоційною і вважав, що фізичні аргументи значно переконливіші за словесні.

Прикушений язик ніби і не відчувався, адже з нього знову вирвалось: 

– І як? Переконав? 

Ще й кутики губ як на зло здригнулися в іронічній посмішці.  Теодор сам не розумів, якого біса продовжує тиснути. Здавалося, він робив все, щоб графиня Беатріс втратила свою кам’яну незворушність хоча б на секунду, і не міг зрозуміти - для чого? 

– Лише в тому, що його манери безнадійно застаріли, – холодно відрізала Беатріс, опускаючи вуаль назад на обличчя. – Не переймайтеся. Це не завадить мені зіграти свою роль.

Під щільною чорною тканиною її щока продовжувала неприємно пульсувати, нагадуючи про себе з кожним ударом серця. Звісно ж, він помітив. Від погляду “Гончака” не сховається нічого, навіть під товстим шаром французької пудри. І Беатріс взагалі не розуміла, що за гру він зараз веде. Просто насміхається? Чи можливо перевіряє її витримку на міцність, бо не впевнений чи вона не дасть тріщину в найнепідходящий момент? Беатріс закортіло хмикнути. Якщо вона дозволить собі зірватися на емоції через просту батьківську жорстокість, то як витримає те зміїне кубло, що чекає на неї біля відкритої могили чоловіка?

“Що ж, містере Вейн, – сухо подумала графиня, ідеально вирівнюючи дихання, – вам доведеться бити значно сильніше, щоб змусити мене схилити голову”.

Теодор кілька секунд мовчки дивився на її незворушний чорний силует. Звук металевого клацання розрізав тишу, він закрив свій срібний портсигар, так і не діставши сигарету, і сховав його у внутрішню кишеню пальта.

– Не маю в цьому жодних сумнівів, графине, – протягнув він, і цього разу звична іронія в його голосі поступилася місцем чомусь, що дуже нагадувало щиру повагу. – З такою витримкою ви не просто зіграєте свою роль. Ви змусите їх усіх повірити, що вони грають за вашими правилами.

Він не встиг додати більше ні слова, бо екіпаж різко сповільнив хід. Колеса голосно заскрипіли по мокрому каменю і карета зупинилася біля високих кованих воріт Гайґейтського цвинтаря.

Теодор вийшов першим, мовчки відчинивши дверцята. Беатріс ступила на бруківку, і поділ її важкої крепової сукні миттєво увібрав у себе брудну воду з калюжі. Повітря пахло мокрим каменем, землею і вогкою овечою вовною чужих пальт.

Біля воріт Гайґейтського цвинтаря натовп стояв щільною темною масою. Коли вони побачили Беатріс, розмови не затихли миттєво, як за помахом чарівної палички, навпаки, по натовпу прокотився нервовий шепіт. Люди переступали з ноги на ногу, парасолі стикалися краями, капаючи водою за коміри. Ніхто не хотів поступатися їй дорогою добровільно, але ніхто й не хотів торкатися її одягу. Вона йшла, дивлячись під ноги, щоб не послизнутися на мокрій глині.

Беатріс зупинилася з краю могили. Земля тут була розрита і неприємно пахла сирістю.

По той бік чорніла фігура старої графині Мортімер. Вона не стояла як велична статуя ненависті, вона скоріше здавалася згорбленою, її руки дрібно трусилися, вчепившись у лікоть Артура.

Побачивши Беатріс, стара жінка рвучко подалася вперед. Її нога підковзнулася на мокрій траві, і вона ледь не впала, якби Артур її не втримав. Це було негарно і жалюгідно.

– Забирайся, – її голос зірвався, хрипкий і мокрий від сліз. Вона відштовхнула руку сина і, хитаючись, підійшла ближче до відкритої ями. – Як ти посміла прийти сюди… Ти вбила його. Вбила...

Беатріс мовчала. Під вуаллю її дихання було частим і поверхневим. Серце гупало в горлі так, що нудило.

Свекруха не витримала цієї мовчанки. Зірвавшись, вона простягнула руку через простір між ними і рвучко вдарила наосліп.

Це був незграбний і змазаний удар, який змусив голову Беатріс дьоргнутись вбік. Пальці старої жінки ковзнули по вуалі, збиваючи капелюшок набік, а важкий перстень на її руці боляче чиркнув Беатріс по вилиці, прямісінько по тому місцю, де під шаром пудри вже наливався чорним батьківський синець.

Біль спалахнув гостро і до сліз в очах. Беатріс мимоволі сахнулася назад, ледь не підвернувши ногу на глині. У роті миттєво з'явився гіркий металевий присмак через те, що вона прикусила внутрішню сторону щоки, щоб не скривитися. І… ледь помітно закотила очі. Вона невдоволено цикнула язиком. Так тихо, ніби виключно для себе, неначе свекруха була не реальною загрозою, а просто настирливою мухою, яка зіпсувала ідеальну мізансцену.