Розділ 2. Попіл на крепі. Частина 1.

Груба вовна чужої сукні, яку їй позичила дружина когось із місцевих констеблів, пахла дешевим лужним милом і вогкістю. Тканина неприємно дряпала шкіру, натираючи ключиці, але Беатріс була навіть вдячна за цей фізичний дискомфорт, бо він не давав їй провалитися в безодню власних думок. Змивши з рук і обличчя засохлу кров Мортімера, вона ніби змила з себе частину минулої ночі. Проте запах нудотно-солодкого диму все ще стояв у її ніздрях, переслідуючи, мов примара.  

Важкі дубові двері дільниці відчинилися зі скрипом, який миттєво потонув у раптовому гулі. 

Хоча тканина сукні була грубою, а фасон безнадійно провінційним, графиня носила його так, ніби це був найдорожчий паризький шовк. Здавалось, ніби вода змогла змити з неї і всю втому, адже на її лиці знову показалась звична аристократична зверхність. 

Місцева публіка, підбурена лондонськими репортерами, що злетілися сюди наче стерв'ятники, ревла. Спалахи фотоапаратів вибухали сліпучо-білим світлом, випалюючи сітківку і залишаючи перед очима кольорові плями. Хтось у натовпі плюнув у їхній бік. Хтось прокричав слово “вбивця” з такою насолодою, ніби куштував вишуканий десерт.

Беатріс відчула, як холодний піт виступає вздовж хребта. Нескінченні спалахи викликали стійке бажання закрити обличчя руками, а все це ревище било по барабанних перетинках так, що хотілось присісти і закрити вуха руками. Але замість цього вона гордо випросталася, піднявши підборіддя. Графиня ступала так повільно і впевнено, ніби спускалася мармуровими сходами на королівському прийомі, а не виходила з поліцейського відділку заклеймена як вбивця. Беатріс не дасть їм побачити зламану жінку, яку вони так жадають. Бо варто проявити найменшу слабкість, як вони зжерують її, смачно обгризаючи кістки. 

Теодор ішов на півкроку попереду, і Беатріс уперше звернула увагу на те, як він рухається. Для людини, яка здавалася такою розслабленою і недбалою, він ступав напрочуд безшумно, м’яко переносячи вагу, наче великий хижак. Він прокладав їй шлях, не торкаючись людей, але його попереджувальний погляд змушував найагресивніших роззяв інстинктивно відступати назад. Ніхто не хотів мати проблем зі столичним слідчим. 

Раптом натовп розступився, пропускаючи вперед дві фігури, одягнені в найглибшу жалобу.

Беатріс відчула, як всередині щось неприємно стиснулося. Стара графиня Мортімер стояла, спираючись на руку служниці, і ховала обличчя за щільною чорною вуаллю. Її плечі здригалися від голосних ридань, які, здавалось, дуже подобалися публіці. А поруч із нею з перекошеним від горя та чистої ненависті обличчям стояв Артур – молодший брат її покійного чоловіка.

Беатріс знала цей погляд. Артур завжди дивився на неї з сумішшю прихованої хіті та злоби, адже саме його старшому братові дістався і титул, і красуня-дружина. Тепер же, отримавши легальне право її ненавидіти, він не стримувався.

– Ти! – його голос зірвався на істеричний крик. Артур вирвався вперед, ігноруючи кволі протести констеблів. Він кинувся до Беатріс, скрючивши пальці, ніби хотів вчепитися їй просто в обличчя. – Це ти зробила! Ти вбила його, відьмо! Думаєш, зможеш відкупитися своїм брудним титулом?! Я знищу тебе!

Беатріс навіть не здригнулася, зі сталевим спокоєм очікуючи відчути біль. Але перш ніж пальці Артура змогли хоча б торкнутися її, між ними блискавично виросла фігура Теодора.Слідчий вправно перехопив зап'ястя розлюченого аристократа і викрутив його рівно настільки, щоб той зблід і різко видихнув крізь зціплені зуби, згинаючись від болю. Очі графині ледь помітно округлилися: де ж це бачено, щоб аристократа так безсоромно і нахабно хватали за руки? Теодор справляв дуже нестабільне враження: в один момент він вчить манерам конвоїрів, а в інший повністю ними нехтує. 

– Тримайте себе в руках, містере Мортімер, – голос Теодора був спокійним і розважливим, але в ньому брязкала така сталь, що Артур миттєво завмер. – Леді перебуває під захистом Скотленд-Ярду. Ще один такий рух, і ви проведете ніч у тій самій камері, яку вона щойно покинула. А я подбаю, щоб у пресі завтра вийшла чудова стаття про те, як спадкоємець напав на беззахисну вдову.

Він відштовхнув Артура, навіть не дивлячись на те, як той, присоромлений і лютий, повертається до матері. Вейн рішуче відчинив дверцята карети.

Графиню мучили питання. Хто ж ти такий, слідчий Вейн? Чому не боїшся гніву вищої ланки? Наскільки ж сильний у тебе покровитель, що ти так легко розкидаєшся погрозами перед аристократом? Наврядчи він дасть відповідь на ці питання. 

– Всередину, міледі.

Беатріс не змусила просити себе двічі. Вона піднялася східцями і сіла на шкіряне сидіння. За секунду Теодор опинився навпроти неї, і дверцята з глухим стукотом зачинилися, відрізаючи їх від хаосу вулиці. Екіпаж одразу рушив з місця. Колеса важко заторохтіли по нерівній бруківці провінційного містечка, набираючи швидкість.

Усередині пахло дорогим тютюном, вогкою шкірою та дощем.Беатріс заплющила очі і притислася потилицею до холодного дерева кабіни. Тільки тепер, сховавшись від чужих очей, вона відчула, як адреналін стрімко покидає тіло, залишаючи після себе неконтрольоване дрібне тремтіння в руках. Вона напружила їх, не дозволяючи слідчому побачити її маленьку слабкість. 

Теодор мовчки дістав срібний портсигар. Він не дивився на неї, даючи їй кілька хвилин, щоб оговтатися, лише задумливо перебирав тонку сигарету пальцями.

– Отже, графине, – він порушив тишу, коли дихання Беатріс трохи вирівнялося. – Перше випробування публікою ви пройшли бездоганно. Жодної істерики, чудова витримка.

Він підняв погляд, і в його очах майнув відвертий інтерес.

– У закритих клубах Лондона давно ходили плітки про вашу феноменальну здатність тримати обличчя за будь-яких обставин. Казали, що графиня Мортімер - це еталон манер, викуваний із криги та сталі. Зізнаюся, я вважав це типовим світським перебільшенням. Але те, як ви щойно пройшли крізь той натовп... – він тихо хмикнув. – Ваша репутація вас не випередила. Вона за вами навіть не встигає. А тепер найцікавіше: куди ми їдемо?