Розділ 1. Кров на білому шовку. Частина 2.

Беатріс навіть не кліпнула. Вона не могла роздивитися незнайомця повністю, так як камера, на жаль, не була оснащена світлом, ховаючи його обличчя в густій тіні коридору. І вона мовчала, не збираючись виправдовуватися перед черговим візитером.

В кінці кінців, дістало повторювати одне й теж, мов папуга, знаючи, що результат залишиться той самий. В результаті вона отримає лише поблажливу посмішку, а може і коментар, що зовсім з’їхала з глузду. 

А от його чіпкий погляд, здавалося, бачив усе. Він повільно ковзнув по її фігурі, на мить затримавшись на посинілих від холоду губах та задубілих пальцях, що міцно стискали зіпсовану тканину сукні. Проте графиня продовжувала дивитися на нього настільки гордовито і зверхньо, ніби це він стояв перед нею за гратами, чекаючи на вирок, а не навпаки. 

На це чоловік лише ледь помітно усміхнувся - вона почула це по звуку, який нагадував веселий хмик. Здається, ця німа непокора його тільки розважила. 

– Вирішили грати в мовчанку? – протягнув він. – Маєте право. Зізнаюся, місцеві інтер'єри не надто надихають на світські бесіди. Тим паче, тутешня публіка, на жаль, має надто мізерне уявлення про те, як потрібно поводитися з леді.

Він зробив глибоку затяжку, видихнув тонкий струмінь сизого диму і кинув через плече до конвоїра, який тупцяв неподалік: 

– Чого завмер? Чи сліпий? Живо принеси леді чистий одяг, теплу ковдру і гарячого чаю. 

Охоронець спантеличено витріщився на нього, злякано переминаючись з ноги на ногу. Його ключі нервово брязнули. 

– Але ж… містере Вейн, не положено! Вона… вона ж убивця. Нічого з цього в інструкції… 

Чоловік повільно повернув голову. Його легка усмішка зникла, поступившись місцем важкому невдоволенню, від якого конвоїр миттєво зіщулився.

– Вона в першу чергу аристократка, телепню, – його тон був тихим, але різав повітря немов батіг. – Поки суд не виніс офіційного вироку, вона стоїть на десять сходинок вище за тебе, навіть якщо вас зараз розділяють ці грати. Виконуй. 

Охоронець зблід, швидко закивав і поспішно розчинився у темряві коридору. 

Містер Вейн знову повернувся до камери. Його обличчя вмить розслабилося, а на губи знову повернулася та сама нахабна іронія, з якою він сюди зайшов. Чоловік підійшов ближче до грат, явно задоволений власною виставою. 

Цей рух нарешті дозволив жовтавому світлу з коридору впасти на його обличчя. Беатріс, попри всю свою крижану стриманість, відчула легкий укол здивування. Через його спокійний тон і цинічні зауваження вона підсвідомо очікувала побачити зрілого і втомленого життям чоловіка з сивиною на скронях. 

Натомість перед нею стояв молодий джентльмен, який навряд чи був набагато старшим за неї саму. У нього було вольове підборіддя, трохи занадто прямий ніс і недбало зачесане темне волосся. Але найбільше вона була вражена, скільки пронизливого розуму читалося в його очах, що зовсім не пасувало до його юнацької зовнішності. 

– Ці місцеві бовдури абсолютно не розуміють, як поводитися з леді, – він невимушено змахнув попіл з цигарки на брудну підлогу, перехопивши її здивований погляд. – Особливо з тими, чий характер гострій за ніж і стійкіший за бетонну стіну. Тож, графине, тепер, коли ми владнали питання вашого комфорту… можливо, ви все ж розкажете мені, що насправді сталося тієї ночі? Бо, зізнаюся чесно, поліцейські звіти такі ж нудні, як і ті, хто їх писав.

Беатріс не відповіла одразу. Вона продовжувала мовчки вивчати його обличчя, немов подумки вираховуючи, чи коштує це її часу. Звичайно, що це була всього лише напускна гордість, спішити їй точно не було куди. З одного боку, перед нею стояв черговий представник закону, який, найімовірніше, просто шукав нову зачіпку, щоб остаточно затягнути зашморг на її шиї. З іншого, він щойно поставив на місце тюремника і, здавалося, був єдиним у всьому Лондоні, хто не дивився на неї як на безжальну маніячку. 

Чоловік не квапив її. Він не сипав погрозами і не вимагав негайної відповіді. Натомість він просто стояв біля грат, спокійно докурюючи цигарку, ніби в них попереду була ціла вічність. Але її не було, тому Беатріс врешті решт заговорила, розліпивши пересохші губи, хоча і не так, як на це розхавовував незнайомець. 

– Ви… – її голос пролунав глухом і хрипко. Так давалися взнаки холодний протяг і години без краплі води. – Ви кажете про манери, а самі навіть не представилися. Хочете почути мою історію, коли я навіть не знаю, як вас звати. Не думаєте, що це грубо? 

Він на мить завмер, так і не піднісши цигарку до губ знову. А потім тихо розсміявся, примружившись так, ніби показуючи задоволення від її відповіді.

– Справедливе зауваження, леді. Визнаю свою провину, – він зробив відверто іронічний напівуклін. – Теодор Вейн, спеціальний слідчий, прибувший по наказу зі Скотленд-Ярду. У певних колах вищого світу мене називають “Гончаком”. Можливо, ви чули. 

Беатріс хмикнула. Його кличуть псом, а він і радий. 

Теодор хотів було додати щось ще, але в цей момент з темряви коридору почулося гучне човгання. Нарешті з’явився захеканий конвоїр. У руках він незграбно тримав складену грубу, але чисту вовняну ковдру, а зверху балансував надбитий кухоль, від якого підіймалася пара. 

Містер Вейн мовчки відступив убік, дозволяючи охоронцю просунути речі крізь широке віконце в гратах. Беатріс не зрушила з місця, поки тюремник не відійшов на безпечну відстань. Тільки тоді вона повільно піднялася з лави. Навіть зараз, знесилена та змерзла, графиня рухалася на диво граційно. У її простих неквапливих рухах, у тому, як вона накинула ковдру на плечі й обережно взяла кухоль задубілими пальцями було щось настільки заворожливе та істинно аристократичне, що навіть загрубілий конвоїр на мить завмер, немов загіпнотизований цим видовищем.

Лише тихий кашель слідчого вивів тюремника із заціпеніння, змусивши того кліпнути і поспішно зникнути в темряві коридору. Тепло, що розлилося по долонях, здалося Беатріс зараз найбільшою розкішшю у світі, але вона не зробила жодного ковтка, продовжуючи невідривно дивитися на Вейна.