Розділ 1. Кров на білому шовку. Частина 1.

Вона відчула холод. Він точно живий пробирався крізь тканину сукні, змушуючи сироти виступити на шкірі. У горлі стояла нудотна гіркота, а на язиці відчувався різкий металевий присмак. 

Беатріс змусила себе розплющити очі. Кімната хиталася, затягнута сірим серпанком, через який ледь-ледь пробивалося світло гасових ліхтарів з вулиці. Вона спробувала спертися рукою на підлогу, щоб підвестися, але долоня сковзнула по чомусь мокрому і липкому.

Смарагдові очі повільно опустилися, а потім рогублено розширилися. Ідеально біле мереживо її вінчальної сукні було безнадійно зіпсоване важкими темними плямами, які розтікалися по тканині, наче чорнило. Беатріс підняла руку, дивлячись на свої тремтячі пальці, вкриті багряною рідиною. Це була кров. Її погляд ковзнув далі по килиму і зупинився на нерухомому тілі чоловіка. Її чоловіка. Очі графа Мортімера були скляними, а на обличчі застиг вираз абсолютного жаху. 

Беатріс відсахнулася, відчуваючи як страх підступає під горло. Думки плуталися, перетворюючись на суцільний клубок паніки. Вона ледве встигла зробити судомний вдих, як за спиною клацнула дубова ручка, і двері в кімнату нерішуче прочинилися. 

– Мілорде? Міледі? – пролунав невпевнений голос служниці. 

Дівчина зробила крок у напівтемряву спальні. Її погляд спершу зупинився на Беатріс, яка сиділа на підлозі в закривавленій сукні, а потім опустився на перерізане горло графа. 

Срібна таця вислизнула з жіночих рук. Порцеляна з гуркотом розлетілася по паркету і наступної миті тишу маєтку Мортімерів розрізав пронизливий крик. 

*** 

Сирість кам’яних стін в’язниці пробирала до кісток куди сильніше, ніж ранковий протяг тієї фатальної ночі. Беатріс сиділа на жорсткій дерев’яній лаві, склавши брудні руки на колінах і відчуваючи як вони німіють від холоду. Але вона продовжувала тримати спину ідеально рівною навіть у цій напівтемній камері, де пахло відчаєм і цвіллю. Бо рівна постава - це єдине, що у неї залишилось від гордості роду Блеквудів. 

Тишу кімнати порушував лише монотонний звук у напівтемному кутку: зі стелі методично, крапля за краплею, капала вода. Цей глухий стукіт об підлогу врізався в мозок, відміряючи час, наче зламаний годинник.

Кап-кап. Кап-кап.

Беатріс здавалося, що вона сходить з розуму. 

Вона прикрила очі, вкотре прокручуючи в голові власні слова.

“Я не вбивала його.  У кімнаті з'явився дим із каміна. Густий, солодкуватий дим. Мені почали ввижатися тіні, кімната попливла, а потім я знепритомніла. А прокинулася вже тоді, коли він був мертвий”. 

Беатріс повторювала ці покази поліції вже з десяток разів. І з десяток разів бачила у відповідь лише поблажливі і глузливі посмішки констеблів. Ніхто не знайшов жодних слідів диму, так само як і ніхто не збирався вірити у казки про загадкові тіні. Для поліції, як і для всього лондонського вищого світу, висновок був до смішного простим і зрозумілим: збанкрутіла молода аристократка, багатий старий граф і ніж, залишений на місці злочину. 

Для них справа була закрита ще до того, як її привезли сюди. Беатріс Мортімер була визнана винною в ту саму мить, коли служниця закричала у їхній спальні. 

Вона заплющила очі, чекаючи на вирок долі. Кого тепер звинувачувати в цьому фіналі? Батька, чия пристрасть до зеленого сукна і карткових боргів пустила їхній стародавній рід за вітром? Чи, можливо, себе саму? За те, що покірно дозволила продати себе, наче красиву порцелянову ляльку, наївно вірячи, що зможе зберегти гідність у цьому шлюбі? 

Якби Беатріс знала, чим усе закінчиться, то, мабуть, сама б стрибнула в Темзу ще до вінчання. 

– Я б сказав “доброго ранку”, графине, але бачу, що ніч у вас видалася насиченою. 

Графиня рвучко розплющила очі, обертаючись на голос. Біля грат стояв незнайомий чоловік, який неквапливо чиркнув сірником, щоб підпалити цигарку. Їхні погляди зустрілися. 

– Чудова витримка як для вбивці, міледі, – його голос пролунав спокійно, але з гострою, мов бритва, іронією. – Увесь Лондон уже встиг сплести для вас зашморг. Тож, розкажете ще мені вашу захопливу історію?