Хто ти, Тім?

Мері зовсім по-іншому уявляла собі останній навчальний день перед зимовими канікулами, сонце точно не повинно було світити настільки яскраво, і хоч де-небудь на вулиці повинен був траплятися сніг, але його немає. Вдома в неї лежали і чекали свого часу лижі та льодянка, в окрузі було достатньо підходящих місць для їх використання, тільки снігу не вистачало. "Та невже зима пройде даремно?", так думала вона, повертаючись додому за звичним маршрутом зі школи.

Проходячи по "жовтому провулку", так місцеві називають частину вулиці, що примикає до скверу, де поспіль стоять три однакові будинки, пофарбовані жовтою фарбою, Мері помітила що за нею спостерігають. В одному з цих будинків жила бабуся, а в двох інших два її сини зі своїми сім'ями, але Мері не знала про це, їй ніколи не доводилося бачити онуків, а саму бабусю вона трохи боялася, бо кілька разів чула від цієї жінки погрози та лайки без причини.

- Що треба?! - швидше каркнули, ніж запитали через паркан. Мері від зненацька здригнулася, і навіть розгублено відкрила рота, у формі "о".

- Чого стоїш?! - знову почула вона той самий голос.

Підозріла фігурка за парканом пересунулася, стало зрозуміло, що це хтось маленький, Мері відразу здогадалася, що це дитина, він і вигукував дитячим голосом, хоч і охриплим від застуди.

- Перепочину трохи, - посміхнулася Мері, знімаючи рюкзак з плеча. Сьогодні їй, як і іншим учням школи, видали подарункові набори цукерок, їй чомусь захотілося поділитися солодощами з цим хлопчиком.

- Не стій тут! Скоро моя бабуся повернеться! - застеріг голос, підтверджуючи, що це справді один із онуків.

Мері не зрозуміла, її хочуть налякати чи попередити, тільки подивилася на паркан і знову повернулася до пошуку, але цукерок у рюкзаку не було. Дивно, адже вона точно клала пакет туди, невже він міг випасти дорогою?

З сумнівом, вона озирнулася, подумавши трохи все ж таки вирішила повернутися, не те щоб вона була великою любителькою цукерок, просто звикла все робити ґрунтовно.

- Зачекай мене тут. Потрібно знайти цукерки, щоб пригостити тебе. Я швидко повернуся, - перед відходом, сказала Мері, притулившись до того місця в паркані, де до цього бачила хлопчика. Потім знову закинула рюкзак на плече, і пішла назад.

На зворотному шляху, проходячи біля великого дерева, Мері побачила білого кудлатого пса, якого там раніше не було, він позіхнув і труснув головою, але не було схоже на те, що він ситий або щойно обідав цукерками. Далі, до самих шкільних воріт, вона так і не помітила нічого підозрілого. І тільки там їй кинулась у вічі обгортки від цукерок, що валялися вздовж паркану. Схоже, їх кидали хлопці, що штовхалися біля входу. Проходячи повз, Мері справді помітила в деяких з них у руках щось підозріле.

- Ой, це не мої цукерки? - спитала вона, не замислюючись, і почула, як вони дружно засміялися.

- Твої, звичайно, твої, - забелькотів високий повний хлопчик, простягаючи Мері цукерку, - хочеш, можеш узяти одну.

Мері засумнівалася, не варто їй зв'язуватися з Доном, саме він зараз до неї був такий доброзичливий, але все-таки тихенько зажадала:

- Але, я хотіла б забрати всі.

І знову дружний сміх, цього разу ще голосніше, Мері навіть зніяковіла, робити нічого, навряд чи вони самі відмовляться від цукерок. Мері розгорнулася, але її відразу схопили за лікоть, не Дон, це був інший хлопчина, Мері з ним ще більше не ладнала, вірніше він з нею.

- Стривай! - сказав Метт, це був саме він, - ми не чіпали твій рюкзак, не було такого!

- Він взагалі валявся відкритим на лавці..., - продовжив Дон, і Мері все стало ясно, вона зрозуміла, що це саме вони витягли з її рюкзака подарунок, і навіть здогадалася коли саме.

Виходячи зі школи, Мері справді залишала свій рюкзак зовсім ненадовго в холі на лавці, їй треба було взяти свій верхній одяг із роздягальні. Мабуть, Дон і Метт залізли в рюкзак саме тоді, коли її самої не було поруч, знаючи, що саме шукають, "як же це підло, вони злодюжки" подумала Мері, але вголос нічого не сказала.

Несподівано Мері штовхнули в плече, це було не дуже приємно, виявилося тим, хто це зробив був Тім, Мері відразу почула його незадоволене бурчання.

- Чому ти тут крутишся? Я ж попереджав, щоби не підходила.

- Це її цукерки були, - пропищав Дон, - Метт боїться, що вона поскаржиться.

- Хто тут боїться? – грубо на Дона налетів Метт. Але той не злякався, навпаки, рушив на Метта, випнувши груди, з його зростом і силою він нікого не боявся.

Тім навіть не повернувся в їхній бік, і ніяк на них не відреагував, натомість схопив Мері за руку і потягнув за собою, вона мовчала і зовсім не чинила опір, цей хлопчик завжди був на її боці, навіть коли кричав на неї як зараз :

- Чому я тебе знову бачу?! Попереджав же, не підходити до мене та моїх друзів.

На цей раз його голос і те, як він дивився на неї, були дуже недобрими, Мері навіть трохи запанікувала, але взявши себе в руки, майже без тремтіння в голосі, вирішила заспокоїти його, пробурмотівши:

- Я нікому не скажу, що ви мене обікрали.

- Іди!! - грубо перервав її Тім.

- Цукерки...

- Забирайся по-швидкому! Не чіпляй більше моїх хлопців, гаразд?! - це була загроза, але Тім при цьому помітно пом'якшав.

Мері довелося здатися, вона не хотіла сперечатися з Тімом, він частенько допомагав їй, але як їй було прикро, мало того, що з нею так підло вчинили, так ще й сказати нічого не можна.

Після того як Мері пішла, Тім повернувся до своїх друзів, щоб побачити що Дон з Меттом все ще штовхають один одного, на радість хлопцям які спостерігають за ними. Всім було цікаво як закінчитися це протистояння, особливо низькорослому Дену, він хихотів голосніше за всіх і плескав у долоні, вигукуючи "А ну, давай! Покажи, як ти можеш!", але відразу швидко заткнувся, отримавши по шиї від Тіма.

- Солодкого захотілося! - трохи вдаривши також по животу Дона, процідив Тім. Дон крякнув і напівзігнувся, але нічого не сказав, Метт теж швидко заспокоївся і простяг залишок цукерок Тіму.