Глава 11

— Нам Потрібен Кіт Вчений! Я взагалі не розумію, навіщо ми до Кощія прийшли. Кіт, він учений, він повинен знати, що з тобою сталося. — радісно скрикую я, коли ми виходимо за ворота.

— Оленко, ми й так багато часу втратили. Нам зараз до тебе в місто потрібно, рік, що втік, відловлювати. — стомлено каже чоловік.

— Люїсе, ти сам сказав ми в тимчасовому розломі. А значить, і час тут має йти по-іншому. Хіба ні? — міркую я. — Чи є тут якийсь вихід у реальний світ?

— Є, тільки він у небі. Розломи простору створюємо не ми. Але один із розломів і лише один, приведе нас у твою реальність. — над Льюїсом хіба що хмарки не було. Ну такий, грозою, прямий що б з блискавками.

— Тоді треба до кота. — констатую я.

— Він в іншому тимчасовому розломі. — гарчить пантера. Так, значить, не варіант… А хоча!

— А Горинич?

— Що Горинич? — не наздоганяє мою геніальну думку Багіра.

— Ну Горинич, він у якому розломі?

— В цьому.

— Ура! Ми врятовані, Морозонько! Горинич нас і відвезе до Кота. Ти ж якось при переміщенні знав, як стрибати. От і змій Горинич має знати! — вигукую я і плескаю в долоні від радості та холоду. Якось раніше тепліше було….

— Як ти мене назвала? — ой ... я це в слух сказала? Ну нічого, шок мине. Це ще добре, що він не почув усі свої прізвиська в Аракела.

— Не вдавайся. — хмикаю я. — Веди давай до зміючки, бо холодно дуже!

І справді, холодно так, що зуби ось-ось зламаються від стукоту. Дай мені зараз морквину, прямо як кролик, згризу всю. Снігу по коліно, черевики з джинсами вже давно мокрі, а у носі так і лоскоче. Так і хочеться чхнути.

Цього разу йшли мовчки й не довго. Пантера поглядав на мене, а я стрибала і грілася як могла. Холодно було аж до жаху. Ось… не вистачало на Новий рік ще й захворіти. Прийду додому, одразу кілька чашок із малиною вип'ю. А ще й часнику з цибулею наїмся, не можна мені хворіти, мені завтра на роботу.

— Люїс, що тут з часом? — стукаю зубами й намагаюсь розтиснути онімілі пальці.

— Ти права. У цих розломах, години, це хвилини у твоєму світі. — ух, можна собою пишається.

— Давай домовимося. — усміхнулася куточками губ. — Врятуємо Новий рік і з тебе чашка какао з маршмелоу.

Сміх чоловіка, змусив мене відірвати погляд від своїх ніг, які губилися в снігу трохи вище коліна. Подивилася на нього і… і офігіла. Ця істота йде навстіж, з природним кольором обличчя і спокійнісінько тупає по кучугурах.

— Як тобі не холодно? — стукаю зубами. Зарозумілий погляд чоловіка, змусив відвести очі назад під ноги.

— Я сам холод. — усміхнулася, продовжуючи йти.

Незабаром кучугури припинилися і ми вийшли на рівну, виметену стежку, викладену кам'яною маленькою плиткою. Я відірвала очі від підлоги й підняла їх угору. Наступної секунди я закричала і, спіткнувшись, полетіла назад у кучугури. Але впасти мені не дали, руки Багіри вчасно підхопили мене і не дали впасти.

— Чого кричиш, ненормальна? — продовжуючи утримувати мене навісу чоловік вишкірився і мені стало взагалі ніяково.

Знову перевів погляд на триголового змія і здригнулася всім тілом. Так, це тобі не Горинич із «Трьох богатирів». Тут був великий білий триголовий дракон, що чимось нагадував дзьоб і відростками на голові. Він ростом був напевно з потужною п'ятиповерхівкою. Чесно, я уявляла Горинича червоним, чи зеленим і не таким величезним. А ось що. Ще й повернуло до мене всі три голови й дивиться таке, ще й вивчає.

— Чого треба? — від рику цієї зміючки, у мене здуло шарфик, а чоловіка, який все ще тримав мене, повело убік.

_________________________________________________________________________________

Візуалізація Горинича: