Глава 10

Льюїс сіпнувся до Кощія. Не знаю, навіщо та чому. Може побити через те, що він упертий і не хоче рятувати свято, а може через те, що він мене образив.

— Пожартував! — розвів руками цей «гуморист». — Добре. Я згоден допомогти вам.

Відразу після його слів щось світле заіскрило на стелі й нас, і вся зала охопила сліпуче світло. Ми з Багірою затулили обличчя руками, від болю в очах.

— От же ж… Що це? — обурено вигукнула я.

— Відповідь на ваше запитання. — сердито захихотів безсмертний лиходій казок.

Через біль розплющила очі й побачила, що щось на кшталт повного занурення у віртуальну реальність, тільки в цій реальності вела не я і я до того ж була крихітною. Перше, що я побачила, була моя спальня. У ній сидів якийсь цокаючий потік північного сяйва, він дивився мої фотографії, а коли бабуся постукала, істота вистрибнула у вікно. Наступним уривком бачення був дах одного з будинків, куди я приходила після смерті батьків. Моя минула школа, мій університет, моє місце роботи.

Ця істота побувала скрізь, і дізналася про мене також усе.

— Льюїс ... він ... — починаю тихо з невірою в побачене.

— Намагається замінити тебе, так. — закінчив за мене чоловік. Його рука лягла мені на плече, і це вивело з цього трансу. — Тепер зрозуміло, як ти опинилася у моєму розриві простору.

— Це не все. Додивися до кінця. — наказав Кощій, і я підвела голову.

Тепер там виднівся кишеньковий годинник, який бив дванадцять. Льюїс, який піднімає руки й з них сипиться легкий сніжок. Його розгублене обличчя. Своє злякане обличчя з морозним візерунком на шкірі та білими, як сніг, губами. Триголового змія. Бабця в ступі. Мене на спині одного з оленів. Кіт з окулярами й русалка, що звисає з дерева. Знову я, тільки куди біліша. Щось дуже схоже на Жар-птицю. Чийсь будинок. Камін. Темрява, а далі вибух. Слова Льюїса: "Я носій крижаного гена!" І себе, солодко сплячу в ліжку. Цього разу без білих губ та морозних візерунків.

— Що все це означає? — шепочу я і перекладаю очманілі очі на безсмертушку казкового світу.

— Це майбутнє, яке станеться найближчим часом. — знизав плечима він. — А й так. Поки не забув, Діду Морозе, я зніму захист із замку, зможеш телепортуватися.

— Спасибі вам велике! — усміхнулася я і подивилася на супровідника. Обличчя у нього ходило жовнами, а очі палахкотіли люттю. — Ти чого?

— Хтось украв мою силу! — зло з утробним риком кинув він мені й подався до Кощі. Взяв його за броню і з маху підняв нагору. — Ти коли її спер?

— Кощій! —перекладаю я. — Ви забрали магію у Діда Мороза?

— Що? То в нього магію забрали? — сміється безсмертний. Пантера ж вирішивши не жаліти кидає старого на книжкові полиці й б'є кулаком з усієї дурниці.

— Стій! — стрибаю на озвірілого чоловіка я. — Ти ж бачиш, він ні до чого!

— Слізь! — ух, який страшний! Прям коліна тремтять. В очах вогонь та біси танцюють під веселу музику.

— Припини, ти, ненормальний! Знайдемо, все зараз знайдемо, відпусти його! — кричу я і намагаюся стягнути Морозушку з Кощіюшки. Кусаю за вухо зберігача зимових свят і він нарешті відстає від старого.

— Ну знаєте! Це вже занадто! Вимітайтеся від сюди! І щоб ноги вашої тут не було! — репетує з підлоги безсмертушка.

Льюїс знову сіпається в його бік, але я зупиняю. Розумію, що мордобєм нічого не вирішити. Тому починаю думати логічно.

— Нам потрібен Кіт!

_________________________________________________________________________________

Візуалізація Кота: