Глава 9

— Нам потрібно знайти дві тисячі двадцять перший рік. — повторила, як папуга, те, що секунду тому сказав Багіра.

— І ви хочете, щоб я знайшов його? — проскреготів Кощій. А я лише кивнула. — Ви повинні знати, що мою допомогу потрібно заслужити.

— Кощій, це терміново. — гаркнув пантера.

— Цитую Діда Мороза: «Кощій, це терміново». — повторила, і подивилася на злу усмішку безсмертного.

— Це швидко, дівчинці лише треба заспівати. — я аж крякнула від його слів і відступила на два кроки тому.

— Я не співаю. — зі страхом у голосі відповіла і навіть не чекала, що на це скаже Морозушка. Просто припустила на вихід і нехай всі інші котяться в безодню, але співати я точно не буду.

— Олена! — кричить мені навздогін хранитель зимового свята. — Стривай!

Іду, плачу та йду далі. Уперто огинаючи кожну мармурову статую. Іду на вихід і з-за завіси перед очима спотикаюсь через щось і падаю.

— Дідько! — хничу я і підтягую до себе коліна, поранилася.

— Олена! — поряд зі мною виростає Багіра і гарчить на мене: — Ти чого? Заспівай, нам поспішати, треба!

—Льюїс, я не співаю! — огризаюсь у відповідь і намагаюся підвестися, але коліно защипало.

— Посидь, — протерла очі, а чоловік притулив до мого коліна долоню і від неї пішов холод. Одразу стало холодно, а я тільки зігрілася! Ось же! — Готово. — сказав і прибрав руку. Рани як і не було, лише залишився морозний візерунок. — Друк зійде, за кілька хвилин.

— Дякую. —  хлюпнула носом я.

— Що трапилося? Ти ж обіцяла і прагнула допомогти врятувати свято? Що таке, запал скінчився? Це безвідповідально!

— Мої ... мої батьки, — почала було я, а в носі знову защипало і на очах виступили сльози. — Вони загинули… коли ми поверталися з мого конкурсу… з вокалу. Відтоді…

— Ти не співаєш ... — закінчив чоловік. — Слухай, як би не було сумно, як би ти не сумувала за ними. Ти знаєш, що вони з тобою, що завжди з тобою. Я впевнений, що коли ви їхали, вони були щасливі та дуже пишалися тобою. Чуєш?

— Але вони померли. — схлипнула я.

— Ні, як сказав один казковий персонаж: «Ті, хто залишив тіло, будуть з нами духом, доки ми пам'ятаємо їх».

— Такого немає в казках. Ти це вигадав. — злегка піднімаю куточки губ.

— Ну і що? Головне, що ти перестала плакати, і що це правда. — знизав плечима Морозушка.

— Ти нестерпний. — засміялася я. — Мені багато хто казав, що батьки зі мною до поки я про них пам'ятаю. — видихаю я. — Але ніхто, жодного разу, не сказав, що вони пишалися мною. Усі знали, що ми їхали з мого конкурсу і не безпосередньо, але звинувачували мене. Та і я сама так вважаю.

— Ні, — він обійняв мене за плечі. — Ти не винна. Усі рано чи пізно помруть. Навіть Дід Морози та Кощій, хоч він і безсмертний.

— Голка в яйці, яйце в качці, качка в зайці ... — сміюся і витираю останні сльози.

— Так, так, а далі скриня, дуб та острів. — підхоплює Льюїс і ставить мене на ноги.

— Я заспіваю, — видихнула дивлячись на чоловіка, а він від гордості зараз прямо лусне. — Думаю батьки так само вчинили б.

— Розумничка. — хвалить Багіра і ми йдемо назад до зали.

— Я заспіваю тобі Кощій! — заходжу і поки ще маю впевненість випалюю швидко і чітко.

— Добре, — він ніби й не сумнівався, що ми повернемося. Сидить собі такий у кріслі більше схожому на трон і потягує щось червоне з келиха. Ох, сподіваюся не кров незайманої... хоча ні, то вампіри. — Тоді починай, але тобі треба вкласти всю душу в цю пісню інакше ніякої допомоги. — у-у-у жадюга, всю душу йому віддавай бачите.

А що заспівати те? Ох-ох-ох… а, знаю… те, що співала в день смерті батьків. Сподіваємося, що в мене голос не забере…
 

Всі про мене чули
Козачку цікаву,
Бачили кіно,
Мультфільми та виставу,
Як своїй бабусі
Я несла гостинці,
Як від вовка врятували
Нас мисливці.

Так, все добре, все добре Оленка!

Шапочка-шапочка,
Шапочка Червона,
Називають так мене
У гостях і вдома.
Як зустріну в лісі я
Вовка чи лисицю -
Не злякаюся я їх,
Бо в мене є рушниця.

Десь тут уже зрозуміла, що знову течуть сльози. Намагалася продовжувати співати, щоб голос не тремтів, і згадувала як мама з татом сиділи в залі й вболівали за мене маленьку. А мені тоді ще соромно було. Правильно Морозушка сказав: "я дурепа".

А у новорічну ніч
На лісовій дорозі
Зустріну я Снігуроньку
І дідуся Мороза.
Разом підемо з ними
У хатку до бабусі,
Й вас запрошую всіх
У гості, любі друзі.

Шапочка-шапочка,
Шапочка Червона,
Називають так мене
У гостях і вдома.
Як зустріну в лісі я
Вовка чи лисицю -
Не злякаюся я їх,
Бо в мене є рушниця.

На останніх словах, ридання все ж таки прорізалися і в голосі. А я вже не могла, перед очима бачила батьків, які раділи за мене. Той конкурс пройшла, але коли вони загинули, відмовилася від місця у вокальній школі та призу, бо не хотіла більше співати.

— Ні, це було жахливо. Ти плакала і слів було не розібрати, ритм не тримала, а наприкінці взагалі розплакалася. — невдоволено сказав Кощій. — Не буду я вам допомагати, йдіть.

Це щось типу Оленка в дитинстві: