Глава 8

Ми стояли біля білих масивних воріт. Нам чудово було видно вигляд до цього, гарний білий замок із вежами. А зараз ми дивилися на те, як розповзаються візерунки синього кольору на воротах.

— Клич його. — наказує Морозушка, а я обурююсь:

— Чому я?

— Бо Кощій мене теж не бачить і не чує.

— Ти Дід Мороз чи Невидимка? — бурчу на нього і відвертаюсь.

— Клич давай. — ну і бука.

— Ау! Є хто живий? Кощій! Виходь! Допомога потрібна! — кричу я, що є мощі.

— Кричати не обов'язково. Хто тут у нас? Дівчинко, ти хто? — у повітрі з'являється голова. Я мало не падаю з переляку.

І що тут у них за мода така? Що не персонаж, то голова літаюча. Гей, Багіро, ми так не домовлялися! А якщо мене удару візьме? Ти ж тільки глянь на нього. Очі горять, погляд незадоволений, а шкіра бліда наче попіл.

— Здрастуйте, я Оленка, — ввічливістю так і пре, але зате я привіталася. — Поряд зі мною Дід Мороз, нам потрібна допомога. Аракел відправив до вас. — голова закотила очі.

— Заходьте. — відразу після закінчення його слів ворота відчинилися.

Зайшовши у двір, ми побачили великий прекрасний парк, ставок, де застигла вода. А уся місцевість була засаджена ялинками та сніговими деревами. Це виглядало не просто файно, а так ніби я попала у якийсь фільм з кіношоним видом! Але пантера не давши мені нічого розглядати потягнув за собою вперед. Та й шкідливий він!

— Гей! — обурилася такому нахабству я.

— Часу немає. Північ все ближче. — нітрохи не збентежився чоловік.

— А чому тоді тут день? — спантеличилася цим питанням я ще раніше, але за розмовами на льоду з голови вилетіло.

— Це часовий розлом, Оленятко. — сказав, ніби це мені все пояснювало. — Потім, Оленятко, згодом. — побачив він мою розгубленість.

Багіра відчинив двері й ми зайшли всередину. Він мене кудись вів і схоже знав цей замок добре, тому я розслабилася і віддалася у владу цього злюки. Ми проходили повз зали оформлені в білих і золотих кольорах.

— Ого. І це все справжнє? Ми точно у будинку Кощія? — уточнила я

— А ти що розраховувала на мороку і павутину? — голос головного господаря замку налякав до чортиків.

— Я навіть не знаю, у казках ви завжди злий. Ось, мабуть, і склалася асоціація з темрявою. — знизала плечима.

— Дурна. — незворушно кинув Льюїс.

— Та як ти можеш? І завжди так! Судять за книжками, які написали самі! Як можна? Як так можна? — вигукнув Кощіюшка. — Ти чула таке: "Не суди книгу по обкладинці!" — так схоже у безсмертного проблеми із самооцінкою, інші б повз вуха пропустили.

— Вибачте, я не спеціально. Бачу, що помилилась. Ви виглядаєте дуже елегантно і дуже естетично. — постаралася підібрати правильні слова, але схоже вийшло не дуже добре.

— Не підлизуйся. — не купився власник замку. — То що вас сюди привело?

Задумалася, як би пом'якше сказати Безсмертному, що ми завалилися до нього, тільки з корисливих цілей? І Льюїс, як на зло мовчить. Ось зараз можна підказувати, пане Діду Мороз у шкіряній куртці.

— Нам допомога потрібна. — все ж таки видавила з себе посмішку я.

Візуалізація Кощія: