Глава 1

— Ти хто такий? — вигукую перше, що спадає на думку.

— Дід Мороз.

— Ти не дуже схожий на доброго пузатого дідуся з бородою. — дивлюся на хлопця. Гарний, з прекрасною шевелюрою, в білій футболці та чорній шкіряній куртці.

— А ти не схожа на людину, але я ж мовчу. — ну гаразд, він має рацію. Я зараз мало схожа на гарну дівчину, але не прямо ж про це заявляти... так забруднилася, так на голові гніздо. Ну і що, що я схожа на єті?

— Гей! Це все твої ельфи! — з образою відповідаю і намагаюся розплутати волосся і скинути сніг із комір, який вже почав танути.

— Ой, серйозно? Вибач, вони не хотіли. — його голос став солодким до нудоти, обличчя змінило емоцію на слізну. — Думала, я так скажу? — а, ось тепер впізнаю. — Провалюй!

— Та як так? Ти ж Дід Мороз! — заперечила, ніби це щось для нього означало. — Ти добрий товстун у червоному костюмі, який приносить радість та подарунки дітям!

— А ти довірлива, для дорослої. У тебе взагалі скептика присутня? — Він усміхнувся. — Ти так легко повірила, що я справжній Дід Мороз.

— Слухай, Діду, або як там тебе. Коли ти виходиш із під'їзду, щоб сходити в магазин за горошком. А тебе збиває ельф на іграшковому снігоході, а потім на тебе жене бочку ельф «амнезія» і далі тебе сповивають солодкою ватою і тикають льодяниками. То в й те, що я опинилася на Північному полюсі, не так складно повірити. А в те, що ти Дід Мороз, з натяжкою, але повірити можна. Тебе врятувала майстерня. — він засміявся, заливисто так, голосно, я аж здригнулася від несподіванки.

— Льюїс.

— Що?

— Мене звуть Льюїс. — пояснює.

— Керрол? — так, Аліса в країні чудес все не вийде з голови.

— Чого? — не вловлює моїх дум, чоловік.

— Нічого, я Олена. — цей «дід» так подивився на мене, а потім заспівав:

Оленка-оленятко, як макове зернятко…

— О, ні… — сховала обличчя в долонях і засміялася.

— О так. Тепер будеш оленятком. — досить усміхнувся цей нахабник. — А ельф не має амнезії. — уточнив. — Дай вгадаю, ти сказала йому своє ім'я, а він його одразу забув?

— Так, він кілька разів підходив і питав, хто я. Потім сам представився, а коли я назвала його на ім'я, цей злюка влаштував галас! — склала руки на грудях і гордо здавала ельфа з потрухами. Сміх цього нестерпного типу, зменшив мою гордість. — І чого ти іржеш? — образилася я.

— Ой, яка дівчинка. — переставши сміятися, він звернув на мене виразний погляд. Так, мова в мене, що треба. Ну а що вдієш, якщо я з п'яти років з пацанами росла?

— В ельфів особливість природи така. Перед тим, як представиться, тобі потрібно назвати свою расу. А якщо інакше, то вони не запам'ятають тебе. Ельфи пам'ятають хто ти, доки не відведуть очі. Але й називати моїх помічників на ім'я – не можна. Для них – це гора неповаги та образа.

— Але там, на вулиці. Ті двоє називали одне одного на ім'я! Я чула! — обурювалася цією несправедливістю.

— Вони одружені. — знову зі сміхом відповів мені Льюїс. — На тих, хто має родинний зв'язок, це не поширюється.

— Ну я ж не знала! А вони? Відразу льодяниками тикати… — зніяковіло похнюпилася.

— Нічого. — він посміхається. І з чого це Його Морозиво так відтало щодо мене?

— Містер Льюїс! Біда! — до майстерні влітає один з ельфів і не звертаючи на мене уваги кричить. — Дві тисячі двадцять перший, відмовляється потрапити до старих років!

Візуалізація Льюїса: