Пролог

Вітаю Вас, дорогі читачі.

Отже, сиділа я вночі, писала глави до нової книги і мене осяяло:

"Хочу новорічну історію!"

Сюжет прийшов сам собою і якось усе, добре, пішло.

Тому представляю вам книгу:

"Хто ти, Діду Мороз? або Новий рік у шкіряній куртці"

— Оленко, сходи в магазин за горошком, мені для салату не вистачає! — кричить мені з кухні бабуся, а я відриваюся від телефону.

— Добре, ба. — відповідаю та йду одягатися, до нового року лишилося кілька годин.
Бабуся на всю зайнята готуванням, а мене таку гарну і "рукасту" до готування не підпускає, кажучи:

— Згорить, і що ми потім їсти будемо? Мені минулого року вистачило. Довірила, називається. Кришка від каструлі в передпокої. Каструля у ванній кімнаті. Горошок у раковині, разом з ананасами. Барсик на стелі. Ти бідного кота так вибухом злякала, що досі робітники дірку на стелі заробити не можуть! А Іване Івановичу? Дідка уда...

— Ну все, ба. Я зрозуміла. На кухню не ногою. — усміхаюся і цілую найулюбленішу у світі людину.

У нас із бабусею кожне свято так. Вона готує і бурчить, а я прибираюся в будинку, перу, прасую, накриваю на стіл і намагаюся засунути свій ентузіазм у правильне русло. Ну чи як у нашому домі кажуть: «куди всуну». Ні, якщо чесно, я дівчина гарна, мабуть. Принаймні бабусі на лавці, які сидять зазвичай, пальцем не показують і не шушукаються.

— Ба, я пішла. — кричу їй уже стоячи у дверях.

Мені двадцять один рік, але це не заважає мені як дитині з'їхати по поруччях на перший поверх і захихикати від радості, вийшовши на вулицю і побачивши там сніг. Так дитина, так дівчинка, вам щось не подобається?

— Геть з дороги! — кричить хтось і мене збиває з ніг. Падаю на засніжену землю і бачу як червоний і маленький як іграшковий снігохід, їде, залишаючи за собою маленькі льодяники.

— Е, — ще один незадоволений голос. — Ти чого це розляглася посеред дороги? — поволі підводжуся, сідаючи на дупцю.

Навпроти мене стояв чубчик у новорічному костюмі ельфа і з невдоволеною моською пихкав на мене. До речі, зростом він був теж ельфійським.

— Ти хто така? — невдоволено оглянув мене цей злючка. Склав руки на грудях і гнівно топче ногою. — Язик проковтнула?

— Олена я, Олена! — теж зло пихнула, бо мене почали тикати великим новорічним льодяником-тростиною.

— І що, що ти Олена? — знову незадоволений ...

— Ну, так ви самі запитали, хто я. — зло відповідаю.

— Я? — здивовано піднімаю брову чоловічок. — Збожеволіла, чи що? Не було такого. — відвертається він від мене і йде.

— Божевільний… — бурмочу і встаю, цього разу на ноги.

Обтрушуюсь і розумію, що моя курточка безнадійно забруднена чимось липким і порвана, в кількох місцях. Ось... злюки... Піднімаючи очі й ахаю, не в змозі повірити в те, що бачу. Прямо переді мною стоїть пряниковий будиночок, тільки не маленький, а величезний метрів п'ять, не менше. Дивлюся на всі боки, скрізь пряникові будиночки й маленькі чоловічки. Ось так номер…

— Це ще, що за Країна Чудес? — крутячи головою видихаю. — Гей! Хто забув вимкнути Льюїса Керролла?

— Ти хто? — знову ельф, той же, між іншим.

— Я ж вам уже говорила, я Олена.

— Яка Олена? Я Бен. — Він тикає вказівним пальцем у небо. — То хто ти?

— Бен, ну я вже сказала – я Олена. — так, терпець Леся, терпець. Все добре.

— Ти хто? І звідки ти знаєш моє ім'я? — чоловічок відсахнувся. — Ельфи, на допомогу! Чужинець! Чужинець! Ельфи!

— Нє-є-є ... — завила я.

А далі сіті – солодка вата, солодкі цукерки – димові шашки, а великий желейний гамбургер – у місце кляпа. На мене наставили льодяники-тростини й знову почали тикати. Та що в них за мода така?

— Бен, це хто? — запитує одна з ... з ельфів і пильно дивиться на мене.

— Не знаю, вона до мене підійшла і почала питати, хто я. А потім взагалі на ім'я назвала! — дружний ох... і ті, хто дивився з переляком, дивляться з неприкритою злістю. Я відкушую половину желейки та звільняючи рот кричу.

— Все не так. Цей — киваю на Бена. — сам до мене підійшов. І питав, хто я. Потім сам назвав своє ім'я. Де я взагалі?

Чудики переглянулися, і та, що назвала злюку на ім'я, подивилася на мене уважно. А потім, ну прям зовсім по жіночному, в один стрибок виявилася поряд зі мною. Подивилася прямо в мої очі, прямо в душу.

— Відведіть її до Діда Мороза. — наказує вона і мене ззаду починають тицяти льодяниками, у них це щось на заміну списа.

Візуалізація Оленки: