Глава 11

Відтоді, як Джеслін прибула до маєтку Барстона, минув тиждень. Дівчина зранку до ночі завзято працювала в лабораторії над вибуховими артефактами. Зазвичай Барстон перебував у сусідніх лабораторіях, де також пірнав у світ науки. Надавав перевагу самотності, бо так краще зосереджувався на власних експериментах.

Майже щодня до лабораторії навідувався Дейн, зазвичай перед обідом. Він повсякчас крутився біля дівчини, розважаючи ненав’язливою бесідою. Товариство Годві її не обтяжувало, навпаки, цей інтелектуал розповідав чимало цікавого, зокрема й про Барстона.

— Навіщо йому така потужна вибухівка? — відволікаючись від роботи, Джеслін задумливо кивнула на величезний пристрій науковця. — Навіть страшно й подумати, якщо це «щастя» вибухне... Знесе пів столиці...

— Барстон досі не розповів? — розвалившись у кріслі, Дейн сьорбав ароматну каву. — Він одержимий бажанням знищити всіх огрів, а для цього доведеться стерти з лиця землі прикордонний ліс, де вони мешкають... — враз насупився, наче не поділяв думку вченого.

— Що? Ні... Навіщо ж знищувати ліс? — Джеслін аж застигла у жаху, втупившись в блакитні очі співрозмовника. — Це ж... Флора і фауна... До того ж, навіть огри на таке не заслуговують... Хоч страшні й небезпечні, але мають право на життя...

— Скажіть це Барстону, — Годві напружено спивав дівочий погляд. — Колись огри вбили його матір... Покійна сейна Барстон була дослідницею, цікавилася анатомією та вивчала життя, звички і магію огрів, неодноразово вирушала в екпедиції до лісів. Якось під час злощасної експедиції ті істоти напали на найближче місцеве селище, заразом і на табір сейни Барстон. Огри усіх жорстоко вбили, також загинула і матір Барстона, — відставивши чашку, чоловік важко зітхнув. — Відтак Барстон вирішив помститися ограм, як він каже — навіки викорінити зло...

— Я не знала про матір сейна Барстона... — скрушно хитаючи головою, Джеслін заразом ледь стримала непрохані сльози. Пригадала, як втратила власну матір, боляче... Серце і досі розривалося від туги. — Мені шкода... Це трагедія...

— Горе, авжеж... — Дейн продовжував пильно роздивлятися дівчину, ковзнув поглядом по мідних локонах, по стрункій фігурі, яку підкреслювали простенькі класичні штани. — Як відомо, наш Верховний — дядько Барстона, молодший брат його батька. Верховний виділив чимало коштів з бюджету Ніверії, аби племінник створив вибуховий пристрій та знищив ліс з ограми... Заразом і розв’яже проблему з прикордонними селищами, де люди досі страждають від нападів тих істот. Насправді там родючі землі, але через наявність огрів ніхто не бажає там працювати, хто ж хоче ризикувати життям?

— Але... Я не розумію, навіщо... — Джеслін не встигла договорити, як рипнули двері й до лабораторії увійшов насуплений Барстон. Як завжди, одягнений у простому строгому стилі — чорна сорочка та темні шкіряні штани.

— Сейне Годві, незабаром обід, — зміряв Дейна важким поглядом. — За годину чекаю в кабінеті, там і пообідаємо. До того ж, не заважай Вілс працювати. Тут не місце для побачень, — відверто натякнув, аби Годві пішов.

— Сейні Вілс також не завадить пообідати... Барстоне, ви геть заганяли її роботою! — підморгнувши дівчині, Дейн підвівся з крісла. — Не варто морити голодом це втілення досконалості й розуму, — з легкою іронічною посмішкою покинув приміщення, а Барстон одразу наблизився до Джеслін, яка сиділа за столом та зупинився за її спиною майже впритул.

— Що там з моїм артефактом, закінчила? — прохрипів невдоволено. — Чи досі його мусолиш?

— До вечора закінчу з магічними потоками, — холодно зронила Джеслін. Хоч Барстон і дратував, але водночас чомусь бентежила його близькість.

— Довго пораєшся, Вілс... Мабуть, Годві відволікає теревеньками, — нависаючи над дівчиною, мов скеля, маг водночас схилився й почав перевіряти магічні потоки артефакту. Проводячи долонею по металевому корпусу, раптом різко відсторонився. — Щоб до вечора закінчила! Завтра працюватимеш над іншими артефактами, роботи, як бачиш, чимало!

— Так, розумію, але... — розвернувшись до Барстона, Вілс наважилася поглянути в немигаючі чорні вири. — Цей вибуховий пристрій... Навіщо знищувати увесь ліс? Мені відомо, що...

— Бачу, в сейна Годві надто довгий язик! — маг гарикнув так грізно, аж Джеслін мимохіть здригнулася. — Щось не подобається, Вілс?! — протнув лютим поглядом, мов різаком. — Ніхто не змушує тут працювати!

— Я просто... Запитала... — її голос зрадницьки здригнувся. Невідомо, від чого саме в горлі застряг клубок — від образи на цього психопата, чи від страху втратити гідну роботу. Нервово видихнувши, Джеслін стягнула піджак, наче в приміщенні враз стало спекотно.

— Вілс, надто багато запитань! — граючи жовнами, Барстон покосився на її руки. Оскільки цієї миті на дівчині була блузка з короткими рукавами, він одразу зауважив рубці, що проступали на молочній шкірі. — Вілс, хто «нагородив» цією «красою»? Сліди від різака? Не схоже, щоб сама порізалася... Ти наче не з тих, хто у нападі істерики поспішає накласти на себе руки...

— Чи вам не байдуже? — буркнула Джеслін з гіркотою, мимохіть пригадуючи напад осоружної Брікслі.

— Маючи такі мізки, не могла створити якийсь регенератор? — як завжди, в голосі Барстона відчувався їдкий сарказм.

— Було не до того... — дівчина похмуро покосилася на власну руку, спотворену рубцями. — Зрештою це не заважає мені працювати...

— Не заважає мені працювати! — маг знущально передражнив її писклявим голосом. — І кому вже допекла? Хто подряпав тебе різаком? — наблизившись до комода, несподівано відсунув верхню шухляду та вийняв сріблясту гладеньку сферу, завбільшки з яблуко. — Твої подряпини можна й «залатати», аби спокійнісінько могла оголювати рученьки як перед Годві, так і перед іншими чоловіками, — враз опинившись біля заціпенілої Джеслін, безцеремонно провів сферою по її рубцях. — Це регенератор, мій власний винахід, — за кілька секунд шрами почали зникати, наче їх і не було, а Джеслін у подиві роздивлялася зцілену кінцівку.