Розділ 1.1

Літній погожий день тішив безхмарним небом, у безмежній блакиті сяяло денне світило Шайніс, вздовж доріг міста буяли зелені дерева й красувалися акуратно підстрижені кущі. Місцеві будинки були здебільшого кількаповерхові, зведені з білої цегли, біля них рясніли крамнички і майстерні. Навчальний заклад розташовувався неподалік, на сусідній вулиці, а Джеслін вже поспішала на друге заняття — лекція з артифакторики. Діставшись академії, дівчина вбігла через відчинені центральні двері та квапливо приклала студентський браслет до артефакту допуску. Залізний турнікет одразу пропустив всередину й студентка помчала просторими коридорами до аудиторії. Хоч досі муляв неприємний ранковий випадок з кавою, але Джеслін намагалася зосередитися на майбутніх випускних іспитах та на дипломній роботі. До того ж, обрала складну тему — розробка зарядного артефакту. Занурившись у роздуми, вона неслася коридорами, мов вітер. Раптом з-за рогу вигулькнула висока постать. Не відразу помітивши цю перепону, Джеслін на повному ходу врізалася в незнайомого чоловіка, який тримав у руках паперовий стакан з кавою. Після невдалого зіткнення напій виплеснувся на формений піджак дівчини та частково на білосніжну сорочку незнайомця.

— Моя форма... — Джеслін розпачливо втупилася в темну пляму на власних грудях.

— Куди ж так летиш?! Ти взагалі дивишся перед собою?! — в коридорі залунав грізний рик. Піднявши голову, дівчина розгублено зазирнула у чорні чоловічі вири, які пропалювали відвертою люттю. Злісно смикнувши бровою, статний незнайомець нервово труснув смоляними пасмами, що обрамлювали суворе обличчя з правильними, чіткими рисами, також його огортало шлейфом приємних парфумів з ароматом кедра і м’яти. Можливо, у іншому разі Джеслін би мимоволі й замилувалася чоловічою вродою, але наразі її розгубленість миттєво змінилася взаємним гнівом.

— Що?! Це через вас постраждала моя форма! Це ви не бачите, куди йдете! — як кажуть, найкраща захисна реакція — напад.

— Схоже, юна сейно, ввічливості й гарних манер вас не навчили... — злісно процідивши, чоловік відразу активував якийсь дорогий побутовий артефакт, один з браслетів на широкому зап’ясті й темна пляма на його сорочці відразу зникла. Підібгавши чітко окреслені губи, незнайомець прискіпливо оглянув вже чистий одяг та жбурнув порожній стакан в найближчий смітник.

— Може і мій піджак варто почистити?! Як же піду на лекцію в такому вигляді?! У вас же є артефакт! — Джеслін вимогливо вирячилася на високого, широкоплечого чоловіка, який свердлив її нищівним поглядом. — Через вас запізнююся на лекцію!

— Може вас ще віднести на руках до аудиторії? — в його голосі було стільки їдучого сарказму, що студентку аж пересмикнуло від гніву й образи. — Сама в мене влетіла! Сліпа?! Не бачиш, що навколо?! Обійдешся без артефакту! — різко розвернувшись, чоловік пішов геть, злісно карбуючи кроки, на мить Джеслін люто втупилася в широку спину зухвальця. Строгі чорні брюки, біла сорочка... Невже новий викладач? Якщо й так, то дівчина раділа, що цьогоріч завершує навчання і найменше в житті хотілося знову бачити цього зарозумілого мага.

Нервово стягнувши наплічник з конспектами, Джеслін шуснула за прочинені двері до величезної аудиторії. Схоже, щойно почалася лекція. Стоячи за трибуною, літній худорлявий викладач щось бурмотів про магічні потоки артефактів, а студенти розташувалися на довгих лавках за суцільними столами й уважно занотовували певні формули. На щастя, викладач не помітив запізнення дівчини і вона тихенько, мов миша, умостилася на останній лавці якраз біля подруги Моллі.

— Джес, невже проспала? — прошепотіла дівчина, покосившись на Джеслін. Поправивши смоляну пряму гривку, наморщила чоло. — Запізнюєшся, подруго... — іронічно хмикнувши, водночас вивела чергову формулу. Моллі була худенькою, жвавою магинею, личко обрамляло чорне пряме каре. Дівчина походила із сім’ї середнього достатку, її батьки володіли в місті кількома крамницями. Вчилася Моллі непогано й завше товаришувала з усіма, як зі студентами з заможних родин, так і з простих.

— Та ні, не проспала... — вийнявши конспект, Джеслін активувала маг-ручку та занурилася в лекцію.

— Тоді... Мабуть, через свого дорогоцінного Дрейка запізнилася, вкотре прибирала чи готувала для нього їсти... Свята магія! Ти ж не служниця... — Моллі картинно закотила очі, які виблискували, наче два чорних ґудзики. — Завжди йому догоджаєш, витрачаєш час на хатню роботу. Як на мене, краще б зосередилася на навчанні... Що з твоїм піджаком? — запитливо кивнула на пляму. — Щось розлила на себе?

— Кава... — насупившись, Джеслін сердито прошепотіла у відповідь. — В коридорі зіштовхнулася з якимось дурнуватим магом, розлив на мене каву...

— Як бачу, день в тебе не задався... До речі... — Моллі завжди була балакучою, навіть під час занять примудрялася вести розмови. — Кажуть, до нашої академії зі столиці прибув Стівен Барстон власною персоною! Подейкують, він цікавиться розробками талановитих студентів, навіть шукає асистента...

— Асистента? Якщо й візьме когось з наших, то тому щасливцю доведеться покинути Волорґ та їхати до столиці... — квапливо виводячи формулу в конспекті, Джеслін відкинула на спину мідне волосся, наспіх зібране в хвіст.

— Джес, насправді в тебе цікаві розробки... Наш лаборант Коді завжди казав, що тобі варто рухатися вперед, бо ти талановита, проте... — Моллі тихенько пирхнула, не приховуючи роздратування. — Натомість прилипла до свого Дрейка, мов реп’ях... Бігаєш за ним, як песик, навіть студенти насміхаються...

— Байдуже, Моллі... Я його кохаю, — в сірих дівочих очах спалахнуло благоговіння. Так було завжди, коли йшлося про Дрейка.

— Твоє кохання сліпе, як і ти... — стиха засичала Моллі та сердито кивнула на перші ряди, де сидів Дрейк. — Ось, поглянь... Бачиш, хто умостився біля твого ненаглядного? Люсінда Брікслі... Як відомо, її батько впливовий суддя... Люсінду навіть перевели до нашої академії наприкінці року без зайвих складнощів. Безсумнівно, через зв’язки її батечка... Отож, та краля крутиться біля твого Дрейка. До того ж, вони вже знайомі, бо на перерві так мило щебетали! Гадаю, Джес, не варто тобі витати в хмарах...