Загадковий гість

Після ранкових гігієнічних процедур та сніданку Марічка сіла на ліжко у кімнаті та почала чекати на візит свого гостя. Раптом двері у спальню відчинилися. Це був Марко.

–      Ходімо гратися в хованки? – запропонував старший брат.

–      Не хочу.

–      Чому?

–      Я чекаю на гостей, – з поважним обличчям промовила панночка.

–      На яких ще гостей? Батьки мені казали, що цьогоріч ми святкуватимемо Новий рік у колі сім’ї, без гостей.

–      А цей гість не до батьків прийде, а до мене. І взагалі, тебе це не обходить. Вийди, будь ласка, з моєї кімнати та без дозволу не заходь.

Марко не зрозумів, чому його сестра почала так дивно поводитися. Аж ось він згадав минулу ніч. Хлопець одразу зрозумів, що за гість повинен навідатися до Марічки, а також знав, який мотив цієї зустрічі. «Якщо я зараз нічого не заподію, може статися щось погане», – пробурмотів хлопчик собі під носа та одразу кинувся до батьків, які саме виходили з дому за продуктами.

–      Зачекайте! – прокричав Марко. – Є важлива справа.

–      Синку, пробач, але в нас дійсно обмаль часу. Твоя справа може трохи почекати? – доброзичливо запитав тато Василь.

–      Ні, не в якому разі. Кожна хвилина дуже важлива. Можливо навіть… – хлопчик проковтнув слину, – це питання життя та смерті…

–      Що сталося? – перелякано втрутилася мати.

Марко почав розповідати історію з самого початку. Розповів, що бачив монстра розміром з м’яч, переказав їхню розмову. Також хлопчик сказав, що його сестра тільки-но поводилася дуже дивно та, скоріш за все, це створіння приходило й до неї також.

Батьки вислухали Марка, переглянулися та раптово залилися сміхом.

–      Сину, ти серйозно? Які монстри? Мабуть ти передивився своїх страшилок, ось тобі і сняться усілякі дурниці. Монстрів не існує, не хвилюйся.

–      А як ви поясните поведінку Мар’ї?

–      Мабуть у неї з’явився вигаданий друг, це типово для дітей вашого віку. Особливо тепер, коли ми переїхали, змінили школу, коло спілкування – це величезний стрес, тим паче для дитини. А тепер вибач, нам дійсно потрібно бігти. Сьогодні з полиць усе розмітають, наче перед кінцем світу.

Хлопчик розчарувався через реакцію батьків, але не склав руки. Він побіг на другий поверх будинку, де жили бабуся з дідом. Марко розповів усе спочатку, але йому знову не повірили. Хлопчик зрозумів, що більше йому нема де шукати підтримки, тому варто розраховувати лише на себе. Він тихесенько підкрався до дверей, що вели в кімнату молодшої сестри, закрив очі та почав прислуховуватися. Він стояв у такому положенні кілька хвилин, але зовсім нічого не почув. Пізніше Марко згадав, що сестра тиждень назад брала його олівці й досі їх не повернула. Звісно, Марія просила, аби хлопець стукався, але ж він міг і забути про цю просьбу. Марко натиснув на ручку дверей та швидко влетів у спальню Марічки. Вона сиділа сама, у такому ж положенні, що й востаннє.

–      Чого ти приперся? Я ж просила стукатися!

–      Ах, точно! Вибач, я забувся. Просто ти в мене олівці якось брала, а вони мені зараз терміново знадобилися.

–      Вони вже два дні лежать на столі у твоїй кімнаті.

–      А, справді? Дивно, я їх там не знайшов... Ну, гаразд, дякую. Бувай.

Марко пішов до себе в кімнату. Він не знав, що робити далі.