Дитяча несподіванка

Марічка також погано спала. Постійно крутилася, бо ніяк не могла знайти положення, у якому їй було б зручно. То піжама ногу тягне, то коцик сповзає, то надто спекотно, то надто холодно. Але основною причиною безсоння дівчинки були думки про завтрашню ніч… Марія довго думала-гадала, що цьогоріч їй подарує Дід Мороз. Вона уявляла, як розповідає йому віршик і потім отримує жаданий «Айфон 14 про макс». Також дівчинка мріяла про святкову вечерю. Але не з якимись там нудними стравами на кшталт пюре, м’яса чи тих дурнуватих салатів. Вона б хотіла чогось насправді смачного. Марічка вигадувала, що ставитиме на новорічний стіл, коли подорослішає. На її думку, це будуть шоколадні фонтани (не менше двох на вечір), величезна «Мілка» з «Орео», повні миски «Харібо» та безліч різновидів «Кіндерів», а з напоїв, замість бридкого шампанського, була б одна лише «Кока-кола».

Але Марічкині роздуми про гастрономічні проблеми довелося призупинити через неочікуване, але дуже сильне бажання зробити «Пі-пі». Дівчинка спустила ніжки з ліжка, поставила їх на холодну підлогу та попленталася до вбиральні. Вона обережно зачинила двері, аби не прокинулися батьки. Коли дівчина повернулася обличчям до санвузлу, з унітазу стирчало щось пухнасте, м’якеньке та зелененьке. Марія не зрозуміла, що це, тож примружилася та почала повільно підходити ближче. Коли вона побачила круглі очі, котрі витріщалися на неї, то замість переляку ще більше зацікавилася.

–      Хто ти? – ледь чутно прошепотіла вона.

–      Допоможи мені вилізти звідси та витерти ноги, бо я трошки намочився, – так само тихо прошепотів кругленький незнайомець.

Дівчинка слухняно дістала створіннячко та протерла його ручки та ніжки матусиним рушником для обличчя. Мар’я вже й забула для чого прийшла, тож покликала незнайомця в кімнату, аби нікого не розбудити.

–      Я прийшов до тебе, аби запропонувати долучитися до моєї справи.

–      Давай! – радісно мовила дівчинка. – А до якої?

–      Кожного року я навідуюся до когось додому та псую їм новорічні свята. Це, звісно, кльово, але самому трошки набридло, тож я шукаю помічника. Згодна?

–      А кому ми будемо псувати свято?

–      Твоїм батькам, братам і бабусі з дідусем.

–      Мені їх шкода, це ж моя сім’я… Врешті-решт, я їх люблю…

–      Та не переймайся, це буде лише заради забави – звичайний жарт.

–      Жарт? – задумливо перепитала дівчина. – Ну, тоді гаразд. Мої батьки дуже веселі, вони люблять жарти.

–      От і добре. Тільки нікому про мене не кажи, я не люблю нових знайомств, особливо з дорослими – вони страшні зануди.

–      Це точно! Мультики їм не подобаються, гратися в доньки-матері не цікаво. Що цим людям взагалі до смаку? От коли я буду дорослою, то постійно гратимуся зі своїми дітьми в усілякі ігри, – упевнено та чітко промовило дівчисько. – То як будемо жартувати над моєю родиною?

–      Лягай спати, а я прийду до тебе завтра вранці. Але не забудь про мене.

–      Добре, але мама змусить мене зранку поснідати, причесати волосся, почистити зуби та вмити обличчя. А ще я кожного ранку ходжу в туалет. Точніше, як тільки прокидаюся – біжу в туалет по-маленькому, а потім, коли вже поїм, тоді вже я…

–      Добре-добре, я зрозумів. Можна без подробиць. Мій ранок починається так само, тому я тебе розумію як ніхто інший.

–      А чому як ніхто інший?  Мої брат і тато теж вранці…

–      Гаразд-гаразд! Це все неважливо. Просто, коли зробиш усі свої ранкові справи, одразу йди в цю кімнату і я прийду. Домовилися?

–      Домовилися! Тільки ми так і не познайомилися. Мене звати Марічка, а тебе як?

–      Приємно познайомитися, а я – Зеленько.

Дівчинка ще довго розпитувала нового друга про його життя та вподобання. Мабуть, якби Зеленько не відпросився піти додому, вони б теревенили аж до самого ранку.