Що? Де? Коли?

—        Мамо, а до нас завтра прийде Дід Мороз?

—       Звісно прийде, доню.

—       А він усім подарує подарунки?

—       Лише тим, хто мав гарну поведінку протягом усього року.

—       Тобто мені не подарує? – розчаровано, надувши маленькі, пухкенькі губки промуркотіла Марічка.

—       Не знаю, побачимо. Не варто завчасно розчаровуватися.

—       Минулого року ти ж отримала подарунок під ялинку, може й цьогоріч пощастить, – хіхікнувши доповнив Марічкин брат – Марко.

Родина Симиренків уперше святкуватиме Новий рік у цьому домі. Вони оселилися тут після народження третьої дитинки, бо минула оселя вже здавалася затісною. Їхня сім’я жила там, наче в рукавичці. Трикімнатна квартира на п’ятому поверсі багатоповерхівки тріщала по швам, а сусіди знизу часто жалілися на гучне гупотіння, від якого здригалися стіни. Хоча то й був звичайний стукіт малесеньких дитячих ніжок. Нині сім’я живе у величезному, двоповерховому будинку. Старі бабуся з дідусем зайняли другий поверх, а молодята мешкають на першому. Окрім розмірів, дім вражав також своєю красою. Влітку в бабусиному саду ростимуть незлічені види троянд, а нині двір прикрашений різноманітними зимовими декораціями. Біля входу в дім стоять півметрові білосніжні янголи, які в руках тримають ліхтарики. На вікнах почеплені паперові сніжинки та олені. На даху сидить манекен у костюмі Діда Мороза, а в його руках наповнений усіляким мотлохом пакет для сміття, адже новорічного червоного мішка тату Василю знайти не вдалося. Зате йому вдалося придбати десятки, а може й сотні метрів гірлянд за знижкою в АТБ та обвішати ними домівку вздовж і впоперек. Мабуть нічия оселя в усьому районі не була такою яскравою, як хата Симиренків.

Увечері, коли всі вже повечеряли й зібралися лягати спати, Марічка вирішила завчасно дізнатися про всі плани на завтрашній день. Доки мама Олена чистила зуби, дівчинка допитувалася:

–      А що ми завтра робитимемо?

–      Готуватимемося до свята.

–      А саме?

–      Завтра побачиш, – втомлено промовила жінка та витерла обличчя біленьким, пахучим рушничком.

–      А ми завтра пограємо всією родиною?

–      Господи… – прошепотіла мати. – Коли?

–      Як прокинемося, поїмо пластівці з молоком та бутерброди, почистимо зубки і вмиємо оченята.

–      Ні. У нас буде надто багато справ, Марічко. Зате, доки ми з татом займатимемося приготуванням їжі, ти з Марком матимеш змогу дивитися мультики. Ду-у-уже багато мультиків. Або грати в іграшки.

–      Ми вже дорослі для іграшок! – суворо відмовила мала. – А Тимофійко зможе з нами дивитися мультфільм?

–      Навряд чи. Він ще замалий, тож ним займуться бабуся з дідусем. А де подівся Марко? – здивовано запитала пані донечку.

–      Пішов у свою кімнату. Він сказав, що ляже спати якомога раніше, аби скоріше наблизилося свято.

–      А ти хіба не хочеш, аби воно скоріше наблизилося?

–      Хочу, але… – дівчинка задумалася, потерла своє золотисте волосся та випалила: – Якщо я рано ляжу спати, то й прокинуся з першими півнями. День зробиться довшим, я стомлюся, випадково засну та проґавлю подарунки.

Олена вже не дивувалася дотепності своєї доньки. Вона вважала, що розумом діти пішли саме в матір, а від батька малечі дісталися світле волоссячко, надзвичайно глубоченні сині очі та вередливий характер. Ледь-ледь жінка вклала своє балакуче дівча спати й обезсилена покрокувала у власну спальню до давно хроплячого чоловіка.