Хто? Перша частина

Розділ сімнадцятий

Ася

На ранок я прокинулась від того, що сонце світило мені прям в очі. Було тепле, настирне — таке саме, як ті думки, від яких я намагалась втекти вночі. Я крутнулась на бік і помітила: записки немає. Тієї, яку я залишала Джокеру.

      Серце ледь сіпнулось. Хтось був у кімнаті. Хтось узяв її. Можливо, Льоша?.. Або Даня? Та ні. Даня б нічого не чіпав без дозволу. Хіба що… Та і Льоша не міг сюди зайти.

   Я заплющила очі. Не хотілось ні вставати, ні думати, ні жити цей день. Та сьогодні пари. Універ. Туди, де все звичне, контрольоване. Там я просто студентка. Там я не повинна бути тією, хто вночі кричить і тікає з кухні.

    Надо зібратись. Вчитися. Зосередитись. Щоб не думати про нього. Про Льошу.

    Бля… А раптом я справді перегнула? Може, не варто було кричати? Може, треба було просто… сісти. Послухати. Запитати. Обговорити, чорт забери.

—Яка ж ти дурепа, Ася, — пробурмотіла я сама собі. — Емоційна, імпульсивна, як завжди.

     І від цієї правди стало ще гірше.

    Та все ж таки потрібно вставати, вмиватись та зібратись. Я сказала це собі подумки — майже як наказ. Але тіло не реагувало. Наче зв’язок між мозком і м’язами обірвався. Жодної сили. Жодної мотивації.

    Хотілось далі лежати. Закутатись у ковдру з головою, заплющити  очі й переконати себе, що все, що було вчора — просто кошмар.

     Невдалий сон.

     Дурна вигадка мозку. Вигадка серця, яке ще не встигло охолонути.

     Але ліжко більше не зігрівало, ковдра не рятувала, а думки — гризли. Кожна хвилина з Льошою знову і знову промотувалась у голові, як пошкоджена плівка.

     Його погляд.

     Його фраза: «А ти хіба не цього хотіла?»

     Його мовчання.

     Моє — втеча.

     Я стиснула щелепи.

—Ну давай, Ася. Піднімайся. В універ, а не в драму.

     Та поки я так думала, годинник безжально цокав. А я все ще лежала. Ніби сподівалась, що хтось прийде і скаже, що насправді вчора нічого не було.

   З моїх думок вирвав стукіт у двері.

Різкий, але не тривожний. Я вже подумала, що це Даня — розбудити, подивитись, чи жива. Але голос був не його.

—Ася, ти вже прокинулась? — долинуло з-за дверей. Голос Мії.

    Мія?..

    Я сіла різко, ніби мене штовхнули в груди. Що вона тут робить? Я ж… я ж її вчора навіть не помітила. Швидко підвелась, підійшла до дверей і прочинила.

—Мія? — здивовано прошепотіла я.

    Вона стояла босоніж, у Даниній футболці, волосся трохи розтріпане, але вигляд спокійний, домашній. Усміхнулась.

—Нарешті. А то ми вже почали думати, що ти в комі.

—Ви? — я ледве видихнула.

—Ага. Ми з Данею тебе чекаємо. Я сніданок приготувала, так що не відмазуйся. Тостер ще гарячий.

    Я кліпала очима. Мія… тут ночувала? У нас? І я не помітила? Мабуть, я була настільки розбита, що навіть не звернула уваги, як повернулась. В голові крутились фрази про Льошу, Джокера, записку — а тепер усе це різко контрастувало з запахом смаженого хліба, затишком і… її усмішкою.

—Я тобі зробила каву з корицею, — додала вона м’яко. — Знаю, що ти після важких вечорів любиш саме таку.

   Я на секунду заплющила очі. Так тепло і водночас дивно.

—Добре, я зараз… — прошепотіла я.

    Мія кивнула і пішла назад на кухню, а я ще мить стояла в дверях, збираючись із думками.

   Коли я нарешті зібрала докупи свої думки й саму себе, різко вискочила з кімнати. Серце билося десь у горлі, ноги самі несли мене на кухню. Я влетіла туди й застигла посеред дверей з очима по п’ять копійок, дивлячись то на Мію, то на Даню.

—ВИ РАЗОМ?! — мій крик пролунав так голосно, що, здавалось, навіть сусіди здригнулись.

     Даня моментально подавився сніданком, захрипів, відставив тарілку й злякано зиркнув на мене. Мія ж нервово ковтнула, ніби намагалася проковтнути не тільки шматок хліба, а й усю свою провину разом із ним.

—Ого… — тільки й змогла я видихнути, обхопивши голову руками. — Це я, виходить, «трохи» пропустила?..

     Я сіла за стіл, важко впала на стілець, продовжуючи втуплено дивитися то на одного, то на іншу. У кімнаті повисла така тиша, що навіть звук крапель у мийці здавався грюкотом. Вона давила, душила, стискала груди, а все одно ніхто не наважувався заговорити першим.

      Моє терпіння було на межі.

—Ну? — вирвалося з мене. — Хтось щось скаже? Чи мені ще й сценарій ваш писати?!

   Даня першим не витримав:

—Ась, ну… це не так, як ти думаєш, — почав він, крутячись на стільці, наче шукав шлях до втечі. — Ми… просто дивились фільм, а потім… ну… вийшло…

Він зам’явся й схилив голову, червоніючи, як школяр на допиті.

     Мія тихо, але впевнено додала:

—Я мала тобі сказати вчора коли ти прийшла би після Джокера. Просто ти виглядала виснаженою, і я… не хотіла додавати ще більше новин. Ми з Данею вирішили бути разом.

     Я дивилась на них обох, навмисно мовчала ще кілька секунд, а потім схрестила руки:

—Ага… значить, поки я відволіклась на своє життя, ви тут серіали граєте й мене навіть не попередили? Красавчики.

     Даня злякано підняв очі, Мія навіть стиснула губи, ніби готувалась до крику. І тут я різко розсміялась:

—Боже, ви б бачили свої обличчя! — я аж заплескала в долоні. — Та я ж тільки рада за вас. Нарешті! Скільки можна було тягнути? Я цього моменту, здається, чекала більше, ніж ви самі.

    Даня розгублено посміхнувся, Мія видихнула так, ніби з плечей камінь звалився. Атмосфера змінилась миттєво — стало легко, тепло, навіть трохи смішно.

   Мія різко підвелась і обійняла мене так міцно, що я мало зі стільця не злетіла.

—Ти навіть не уявляєш, як я боялась твоєї реакції. Хоча знала, що ти будеш рада.

Я засміялась і легенько штовхнула її плечем:

—Та ну, дурненька. Ти ж знаєш, як я довго чекала на цей момент.

   Даня, все ще трохи почервонілий, хмикнув і кинув з-під лоба:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше