Ася
На ранок я прокинулась від того, що сонце світило мені прям в очі. Було тепле, настирне — таке саме, як ті думки, від яких я намагалась втекти вночі. Я крутнулась на бік і помітила: записки немає. Тієї, яку я залишала Джокеру.
Серце ледь сіпнулось. Хтось був у кімнаті. Хтось узяв її. Можливо, Льоша?.. Або Даня? Та ні. Даня б нічого не чіпав без дозволу. Хіба що… Та і Льоша не міг сюди зайти.
Я заплющила очі. Не хотілось ні вставати, ні думати, ні жити цей день. Та сьогодні пари. Універ. Туди, де все звичне, контрольоване. Там я просто студентка. Там я не повинна бути тією, хто вночі кричить і тікає з кухні.
Надо зібратись. Вчитися. Зосередитись. Щоб не думати про нього. Про Льошу.
Бля… А раптом я справді перегнула? Може, не варто було кричати? Може, треба було просто… сісти. Послухати. Запитати. Обговорити, чорт забери.
—Яка ж ти дурепа, Ася, — пробурмотіла я сама собі. — Емоційна, імпульсивна, як завжди.
І від цієї правди стало ще гірше.
Та все ж таки потрібно вставати, вмиватись та зібратись. Я сказала це собі подумки — майже як наказ. Але тіло не реагувало. Наче зв’язок між мозком і м’язами обірвався. Жодної сили. Жодної мотивації.
Хотілось далі лежати. Закутатись у ковдру з головою, заплющити очі й переконати себе, що все, що було вчора — просто кошмар.
Невдалий сон.
Дурна вигадка мозку. Вигадка серця, яке ще не встигло охолонути.
Але ліжко більше не зігрівало, ковдра не рятувала, а думки — гризли. Кожна хвилина з Льошою знову і знову промотувалась у голові, як пошкоджена плівка.
Його погляд.
Його фраза: «А ти хіба не цього хотіла?»
Його мовчання.
Моє — втеча.
Я стиснула щелепи.
—Ну давай, Ася. Піднімайся. В універ, а не в драму.
Та поки я так думала, годинник безжально цокав. А я все ще лежала. Ніби сподівалась, що хтось прийде і скаже, що насправді вчора нічого не було.
З моїх думок вирвав стукіт у двері.
Різкий, але не тривожний. Я вже подумала, що це Даня — розбудити, подивитись, чи жива. Але голос був не його.
—Ася, ти вже прокинулась? — долинуло з-за дверей. Голос Мії.
Мія?..
Я сіла різко, ніби мене штовхнули в груди. Що вона тут робить? Я ж… я ж її вчора навіть не помітила. Швидко підвелась, підійшла до дверей і прочинила.
—Мія? — здивовано прошепотіла я.
Вона стояла босоніж, у Даниній футболці, волосся трохи розтріпане, але вигляд спокійний, домашній. Усміхнулась.
—Нарешті. А то ми вже почали думати, що ти в комі.
—Ви? — я ледве видихнула.
—Ага. Ми з Данею тебе чекаємо. Я сніданок приготувала, так що не відмазуйся. Тостер ще гарячий.
Я кліпала очима. Мія… тут ночувала? У нас? І я не помітила? Мабуть, я була настільки розбита, що навіть не звернула уваги, як повернулась. В голові крутились фрази про Льошу, Джокера, записку — а тепер усе це різко контрастувало з запахом смаженого хліба, затишком і… її усмішкою.
—Я тобі зробила каву з корицею, — додала вона м’яко. — Знаю, що ти після важких вечорів любиш саме таку.
Я на секунду заплющила очі. Так тепло і водночас дивно.
—Добре, я зараз… — прошепотіла я.
Мія кивнула і пішла назад на кухню, а я ще мить стояла в дверях, збираючись із думками.
Коли я нарешті зібрала докупи свої думки й саму себе, різко вискочила з кімнати. Серце билося десь у горлі, ноги самі несли мене на кухню. Я влетіла туди й застигла посеред дверей з очима по п’ять копійок, дивлячись то на Мію, то на Даню.
—ВИ РАЗОМ?! — мій крик пролунав так голосно, що, здавалось, навіть сусіди здригнулись.
Даня моментально подавився сніданком, захрипів, відставив тарілку й злякано зиркнув на мене. Мія ж нервово ковтнула, ніби намагалася проковтнути не тільки шматок хліба, а й усю свою провину разом із ним.
—Ого… — тільки й змогла я видихнути, обхопивши голову руками. — Це я, виходить, «трохи» пропустила?..
Я сіла за стіл, важко впала на стілець, продовжуючи втуплено дивитися то на одного, то на іншу. У кімнаті повисла така тиша, що навіть звук крапель у мийці здавався грюкотом. Вона давила, душила, стискала груди, а все одно ніхто не наважувався заговорити першим.
Моє терпіння було на межі.
—Ну? — вирвалося з мене. — Хтось щось скаже? Чи мені ще й сценарій ваш писати?!
Даня першим не витримав:
—Ась, ну… це не так, як ти думаєш, — почав він, крутячись на стільці, наче шукав шлях до втечі. — Ми… просто дивились фільм, а потім… ну… вийшло…
Він зам’явся й схилив голову, червоніючи, як школяр на допиті.
Мія тихо, але впевнено додала:
—Я мала тобі сказати вчора коли ти прийшла би після Джокера. Просто ти виглядала виснаженою, і я… не хотіла додавати ще більше новин. Ми з Данею вирішили бути разом.
Я дивилась на них обох, навмисно мовчала ще кілька секунд, а потім схрестила руки:
—Ага… значить, поки я відволіклась на своє життя, ви тут серіали граєте й мене навіть не попередили? Красавчики.
Даня злякано підняв очі, Мія навіть стиснула губи, ніби готувалась до крику. І тут я різко розсміялась:
—Боже, ви б бачили свої обличчя! — я аж заплескала в долоні. — Та я ж тільки рада за вас. Нарешті! Скільки можна було тягнути? Я цього моменту, здається, чекала більше, ніж ви самі.
Даня розгублено посміхнувся, Мія видихнула так, ніби з плечей камінь звалився. Атмосфера змінилась миттєво — стало легко, тепло, навіть трохи смішно.
Мія різко підвелась і обійняла мене так міцно, що я мало зі стільця не злетіла.
—Ти навіть не уявляєш, як я боялась твоєї реакції. Хоча знала, що ти будеш рада.
Я засміялась і легенько штовхнула її плечем:
—Та ну, дурненька. Ти ж знаєш, як я довго чекала на цей момент.
Даня, все ще трохи почервонілий, хмикнув і кинув з-під лоба:
#4904 в Любовні романи
#1002 в Короткий любовний роман
#474 в Молодіжна проза
#102 в Підліткова проза
Відредаговано: 16.11.2026