Ася
Я дивилась на нього — точніше на маску, за якою ховався він — і всередині мене все змішалось. Серце стукало, як скажене, а думки билися об одне й те ж саме питання….навіщо?
Чому він приховував себе? Чому не сказав одразу, хто він? Навіщо ця гра з квітами, записками, погрозами і театральними сценами? Це що — помста? Чи знущання?
Слова не йшли. Ком у горлі розростався, ніби хтось стиснув мене зсередини. Я навіть дихати боялась — якось не так, занадто голосно.
І все ж, не страх був головним. Ні. Це був шок. Той самий шок, коли ти бачиш примару з минулого, яка повинна була залишитись лише в спогадах — десь там, де ти вже все закрила.
Але тепер він тут. Стоїть переді мною. І дивиться мовчки. І здається, що все це — не просто гра. Може, це покарання?
—Ти так і будеш мовчати, маленька? — його голос розірвав тишу. Він повільно підняв руки до маски. —Кажи, хто я. І я зніму цю кляту маску просто зараз.
Я трохи пововтузилась на місці. Повітря в легенях стало важким, серце гупало в горлі. Я глибоко вдихнула, мов наважувалась зробити стрибок з обриву, і нарешті видала.
—Льоша.
В кімнаті неначе щось клацнуло. Він не сказав ні слова. Лише повільно опустив руки… і маска впала на підлогу з глухим стуком.
Я дивилась на нього — на справжнє обличчя, яке ховалось за цим образом Джокера. І шок тільки зростав. Це… це було обличчя з того самого фото, що показував мені Даня. Той самий погляд, ті самі вилиці, той самий легкий рубець біля брови. Все було прям перед моїми очима весь цей час. А я — як сліпа. Як могла не здогадатись?
Це був він. Льоша. Минуле, яке я ніколи не очікувала побачити знову.
Він зняв з себе мантію. Потім — рукавиці. І тепер я бачила все: його руки, покриті татуюваннями, тонка лінія чорнила вздовж шиї, і знайомий візерунок, що колись лишився в моїй памʼяті ледь не примарою. Так ось що ти приховував. Я здогадувалась. Ще тоді. Але не наважувалась в це повірити.
Хитрий план, Льоша. Дуже хитрий.
—Згадала нарешті, — сказав він із посмішкою, яка тепер вже не була прихована за маскою. Я бачила її чітко. Бачила, як кутики його губ піднялись, як очі трохи звузились. Гарна усмішка і зараз… ця усмішка зачепила мене. Зачарувала?
Стоп. Ася. Що ти робиш? Він же той самий, хто пугав тебе, ховався, знущався, влаштував цю кляту гру. Це не просто Льоша. Це… Джокер.
І поки моє серце билося все швидше, я не знала, яка емоція переможе. Страх, злість чи щось зовсім інше.
Ні, ні.
Від однієї його посмішки я не забуду, що він робив напередодні. Те, як він грався зі мною, з моїми думками, з моїм страхом. Те, як ховався за маскою, мовчав, поки я розривалася між здогадками та панікою. Це не зітреться, навіть якщо він усміхатиметься мені так до кінця життя.
Мене перекосило зсередини. Серце билося так, ніби мало вискочити з грудей. Руки самі по собі стиснулись у кулаки, нігті впивались у долоні, але я не помічала болю. Лише пекуче обурення всередині.
—Навіщо ця клята гра?! Чому ти її почав?! — не витримала я. Мій голос пролунав гучно, з натиском, майже крик.
Я вже не стримувалась. Джокер… Льоша… хто б ти там не був — я мала отримати відповіді.
Він не одразу відповів. Лише зітхнув і відвів погляд, ніби раптом щось зважував у собі. Його усмішка зникла, обличчя стало серйозним.
Нарешті, може, я побачу справжнього тебе…
Він усе ще мовчав, а я тонула у власних думках. Я не розуміла, чому він одразу не сказав, хто він. Навіщо було гратись? Навіщо так жорстоко?
Я ненавиділа його. Ненавиділа за те, що смикав за мої нерви, мов за ниточки. За те, що змушував сумніватися в кожному кроці.
І тут він заговорив.
—Не я вигадав цю гру, Ася. Забула? — його голос був спокійним, майже байдужим.
Він дістав ще один лист і простягнув мені.
Я спочатку не зрозуміла, що це. Але коли подивилась уважніше — серце стиснулося.
Мій почерк.
Мій лист.
Старий, зім’ятий аркуш, на якому я впізнала кожну літеру.
Тремтячими пальцями я розгорнула його. Відчула, як спогади прорвалися назовні.
“Я читала одну книгу, де хлопцю подобалась дівчина, і він почав залишати їй таємничі подарунки. Він вигадав псевдонім і ніколи не відкривався одразу. Це було дивно, але так… чарівно. Мені б хотілося, щоб зі мною колись теж зіграли у щось таке. Щоб усе було ніби випадково, але мало сенс. Щоб я гадала, хто це. І, можливо, боялася. Але водночас — чекала.”
Я перечитала ці рядки кілька разів. Це була я. Моя наївність. Моє бажання гри.
А тепер я була в самісінькому її центрі.
Підняла очі на нього.
—Ти… зберіг це?.
—Так, а знайшов мабуть пів року назад у своїй дитячій коробці спогадів, — відповів спокійно Льоша.
—І вирішив використати це проти мене? — різко сказала я. — Зіграти в гру, про яку я навіть не пам’ятала?
—Я не хотів грати проти тебе, Ася, — тихо сказав він. — Я хотів бути ближче. Так, як ти колись мріяла. Може, дивно… Але я повірив, що це єдиний спосіб дістатись до тебе по-справжньому.
Я стояла мовчки. Здавалось, що підлога хитається під ногами.
Це була я. Я — той початок. Але зараз я вже не була тією дівчинкою, яка писала листи про казкові ігри.
— Чому просто не можна було підійти до мене? Сказати, хто ти? Що ти згадав мене?.. — голос зірвався. Я не помітила, як сльози скотились по щоках — гарячі, раптові.
Чи то від образи.
Чи то від полегшення.
Чи то від якогось дивного відчаю, який я не могла розкласти по поличках.
Він стояв мовчки, і коли зробив крок до мене, ніби хотів заспокоїти, обійняти — я різко відступила.
— Пішов ти! — крикнула я так, що навіть вуха залоскотало. Серце билося десь у горлі.
Я розвернулась і побігла до дверей. Штовхнула їх — і вони відчинились миттєво. На порозі стояв Макс. Його очі розширились від несподіванки, але я навіть не зупинилась.
#4904 в Любовні романи
#1002 в Короткий любовний роман
#474 в Молодіжна проза
#102 в Підліткова проза
Відредаговано: 16.11.2026