Даня
Поки Ася пішла до Поліни, я чекав на Мію. Вона мала ось-ось приїхати, і я нервово крутився по квартирі. Стіл накрив — суші, які вона любить, замовив ще зранку. Я ж не ідіот, щоб сам готувати. Не мій профіль.
Асю довелося довго вивідувати — вона ще та заноза. То сміялась, то відмовчувалась, то кидала в мене подушкою. Зрештою здалась. Хоча мені здається, вона просто дражнила мене, як завжди.
Я метушився по кімнаті, шукаючи, що б одягнути. Хотів виглядати нормально… ну, хоча б не як придурок. І чим ближче був час зустрічі, тим більше в голові крутилось: «А з Асею точно все окей? Може, подзвонити їй?..»
Я вже взяв телефон у руки, але тут пролунав дзвінок у двері. Серце дало сигнал - Мія.
Швидко натягнув чисту футболку, пригладив волосся і спустився. Асю витіснило з думок, залишилась тільки вона — та, що стояла зараз по інший бік дверей.
Відчинив.
Переді мною стояла Мія. Вона завжди була гарна. Але сьогодні… Сьогодні вона виглядала так, ніби прийшла мене добити.
Я завмер. Мова відібралась. Просто мовчки дивився на неї, як останній кретин.
—Привіт, — сказала Мія першою, трохи посміхаючись.
Її голос був тихим, але впевненим. Немов між нами нічого й не було. Ні поцілунку. Ні того, що ми з того часу толком не розмовляли.
—Привіт… — я ледве видав із себе, бо мій мозок просто вирубило. В одну мить усе, що я хотів сказати — вилетіло з голови. Асі вже й близько не було в думках.
Вона стояла переді мною в легкому пальто, волосся трохи розтріпалося від вітру. Очі — вперті, але ніби з питанням «Що далі, Даня?»
—Ти… — я прокашлявся і, не стримавшись, сказав те, що вертілось на язику. —Ти сьогодні виглядаєш… ну… просто вау.
Мія підняла брову, але не посміхнулась. Лише сказала:
—А ти, як завжди, трохи розгублений.
—Трохи — це ще мʼяко сказано, — чесно зізнався я, тримаючи двері. — Заходь.
Мія зайшла до будинку, а я тихо зачинив за нею двері. Вона зняла свій плащ, і я, мов справжній джентльмен, одразу взяв його з її рук та акуратно повісив на вішак.
— Проходь, — сказав я і жестом запросив її до кухні.
Ми мовчки пройшли кілька кроків, і коли вона ступила в кімнату, її погляд відразу впав на стіл.
Мія на мить завмерла. Очі трохи округлились, і вона наче застигла, не знаючи, що сказати. Я бачив, як її губи трохи розтягнулись у легкій посмішці — не тій іронічній, якою вона зазвичай ховає емоції, а справжній. Тихій.
—Ти що, сам це все?.. — нарешті проронила вона, не зводячи погляду зі столу.
—Ну… якщо чесно, кухар з мене ніякий, тому замовив. Але старався, — знизав я плечима, — Хотів, щоб тобі сподобалось.
Мія обернулась до мене, і в її очах я побачив щось тепліше, ніж просто здивування.
—Ти здивував, — тихо сказала вона. — І навіть трохи розчулив.
Я не відповів, просто усміхнувся і відсунув для неї стілець.
— Сідай. Це ж… наша вечеря, чи як там це називається.
Вона сіла, а я зловив себе на думці, що вперше за довгий час не хочу, щоб цей вечір закінчувався.
Я сів навпроти неї і одразу нас накрила тиша. Тиша, яка не просто зависла в повітрі, а вгризлася в нього, напружена, густа. Ми обоє мовчали. Кожен ніби чекав, що інший заговорить першим. Але минали секунди, і нічого не змінювалось.
Тривожність росла всередині мене як на дріжджах. Паніка хапала за грудну клітку. Я не знав, з чого почати. Ніби вперше її бачу, ніби не знаю, хто переді мною. Хоча, блядь, я ж чоловік, мав би бути тим, хто веде, хто не боїться слів. А зараз… сиджу, мовчки, як повний телепень.
Щоб хоч якось зрушити з місця, я налив біле вино в келихи. Вручив один їй, ледь не торкнувшись її пальців. Потім зробив ковток і… знов витріщився на неї.
Блядь, Даня, ну скажи хоч щось. Викинь той ком з горла, почни вже цю грьобану розмову.
Я ковтнув ще раз. Очі Мії були зосереджені на келиху, але я відчував, як вона бачить мене краєм ока. Як чує кожен мій подих.
—Хочеш правду? — нарешті видав я, сам здивований, що вдалось розтиснути зуби. — Я хер його знає, як поводитись.
Мія підняла погляд. І в ньому було щось — не осуд, не роздратування. А щось ніжне. Майже м’яке.
—А я думала, ти завжди такий впевнений, — сказала вона спокійно. — Сильний, прямий, без сумнівів.
—От і ні, — ледь посміхнувся я. — Особливо коли справа стосується тебе.
Я побачив, як її щоки вкрилися червоним, теплим багрянцем. Вона ледь усміхнулась, ніби соромлячись власної присутності тут. Ця усмішка розбила моє внутрішнє мовчання. Я усміхнувся їй у відповідь, намагаючись приховати напругу, яка клекотіла всередині.
Мовчання між нами тягнулось надто довго. У повітрі повисла тривога.
Я проковтнув грудку в горлі, вдихнув глибше, і наважився.
—Той поцілунок… — почав я, намагаючись не відводити погляду. — Я просто… хочу, щоб ти знала, він був для мене не випадковим. Не емоцією моменту, не помилкою. Я радий, що провів з тобою ту мить. Але… — я опустив очі на стіл, — Я повівся як дурень. Тоді, коли мовчки тебе відвіз і нічого більше не сказав, не написав.
Вона мовчала кілька секунд, а потім повільно потягнулась до моєї руки. Її дотик був м’яким, але впевненим. Її пальці були теплі, навіть трохи тремтіли.
—Я розумію тебе, Даню, — сказала вона нарешті. — Я теж нічого не знала. Довго думала, як повинна була вчинити. Чи чекати на твої слова, чи зробити перший крок. Але я… — вона ковтнула слину, опустивши очі, — Я боялась. Боялась навіть прийти сьогодні до тебе. Думала, що все, що було тоді… для тебе нічого не значило.
—Для мене це значило все, — швидко відповів я, бо не міг дозволити, щоб вона хоч на мить сумнівалась.
Вона підвела на мене очі, трохи здивовано, трохи з надією. Її очі завжди були мов книга — тільки зараз я вчився читати між рядків.
—Ти мені подобаєшся, Міє, — сказав я вже спокійніше. — Не з того вечора. Раніше. Просто я не знав, чи можу….Чи подобаюсь я тобі, але якщо чесно — я більше не хочу мовчати.
#4904 в Любовні романи
#1002 в Короткий любовний роман
#474 в Молодіжна проза
#102 в Підліткова проза
Відредаговано: 16.11.2026