Ася
Я не поворухнулась. Просто стояла й дивилась на нього. Чому він у масці? Не хоче показувати обличчя? Ну і пішов у дупу.
Всередині все стискалося. Я вже розуміла, що не виберусь із цієї пастки. Але мовчання — воно ніби ще більше загострювало напруження.
—Сідай, я не кусаюсь, — мовив він. Голос звучав спокійно, навіть трохи іронічно.
Я не рушила з місця.
Не хотіла сідати.
У мені ворушилася тривога така сильна, що я не могла навіть заговорити. Просто дивилася й намагалася не видати, як сильно тремтять пальці.
Він встав зі свого місця — повільно, без різких рухів. Моє серце гупнуло так, ніби ось-ось вирветься з грудей.
Я мимоволі відступила на крок, втиснулась у стіну. Повітря стало густим, ніби кімната звузилася, і між нами залишився всього метр простору.
Він мовчки стояв, не знімаючи маски. Я не могла зрозуміти — він хоче мене налякати? Чи просто щось чекає? Або… грається.
Джокер почав рухатися в мій бік. Я не знала, що робити, і єдине, що спало на думку — стати в позу захисту. Схрестила руки перед обличчям, відвернула голову вбік. І раптом почула сміх. Він… сміється? З мене?
Я швидко опустила руки й подивилась на нього. Він стояв — не надто близько, але й не надто далеко. Просто дивився.
— Ти справді думаєш, що після всього, що я тобі дарував, я зараз нападу на тебе? — спокійно, навіть трохи ображено, запитав він.
— А що мені потрібно думати, коли нас замкнули вдвох на кухні? Тим паче — зненацька, — видихнула я, намагаючись зберегти спокій.
Це все було сплановано. Я знала це. Відчувала. Але сказати це вголос… не змогла. Слова застрягли в горлі, наче їх хтось там тримав.
— Я не нашкоджу тобі, маленька, — сказав він спокійно й потягнувся до маски.
Я затамувала подих. Із захопленням — чи, може, з тривожним очікуванням — дивилась на нього. Невже зараз?..Джокер справді зніме її?
Його пальці торкнулися краю маски… Та замість того, щоб зняти її, він лише трохи поправив — і опустив руки.
Розчарування вдарило хвилею. Всередині щось обірвалось — ніби тебе обіцяли пустити ближче, але в останню мить зачинили двері перед носом.
— Ти ж… хотів показатись, — ледь чутно мовила я.
— Я хотів, — відповів він, не відводячи погляду. — Але ще не час.
— Для чого тоді вся ця сцена? — вирвалось у мене вже з тінню злості в голосі.
Я відчула, як розчарування змішалося з гнівом. Я чекала. Я довірилась. А він… знову сховався за маскою.
Чого він боїться більше — мене чи самого себе?
— Ти тікаєш, — додала я, вже не стримуючись. — Ховаєшся. Постійно.
Він мовчав кілька секунд. А потім повільно наблизився ще на крок. Його голос звучав тихо, майже грайливо.
— Давай зіграємо в гру. Якщо виграєш — я зніму маску. Сам. Перед тобою.
Я напружено подивилась на нього, не знаючи, вірити чи сміятись.
— І яка ж це буде гра?
Він усміхнувся — я відчула це навіть крізь маску.
— Та, в якій доведеться дивитися не лише на мене… а й у себе. Тільки сядь за стіл. Обіцяю, я нічого поганого тобі не зроблю, — мовив він.
Вибору особливо не було, тому я сіла.
Він опустився навпроти — і знову це дурне мовчання. Та що за чортівня? Сам заговорив про гру і мовчить?
Мені так хотілося жбурнути в нього чимось важким. Але бажано — без наслідків.
Минуло, мабуть, три хвилини. Три довгі, гнітючі хвилини. Зрештою, не витримала я.
— Може, почнемо вже гру? — кинула різко.
— А? Так. Тобі потрібно дізнатись, хто я, — відповів Джокер, зробивши ковток віскі.
— І як я це зроблю?
— Став запитання. Я відповідатиму “так” або “ні”. Або… щось подібне.
— Дурнувата якась гра, — пробурмотіла я собі під ніс.
— А може, й не дурнувата, — замислено сказав він, на мить притих. – Може я той, із ким ти колись переспала. І весь цей час шукав тебе.
Я навіть крізь маску відчула його усмішку. «Це якесь знущання» — промайнуло в голові.
Але вибору не було. Всередині пульсувало бажання дізнатися — хто ж ховається під цією чортовою маскою.
—А якщо я програю? — мій голос злегка здригнувся. Тривога проривалась крізь кожне слово, хоча я намагалася її приховати. Цей момент ми, здається, не обговорювали.
Він усміхнувся. Я знову це відчула — крізь маску.
—Тоді… я замкну тебе в підвалі. Щовечора приходитиму з книгою 18+ і читатиму тобі вголос. А коли напруга у штанах стане нестерпною — робитиму з тобою все, що забажаю.
Його голос був дивно лагідний — і від того ще лячніший. Я втупилась у нього, намагаючись зрозуміти…. це жарт? Погроза? Провокація?
Він мовчав. Просто сидів і дивився. Насолоджувався кожною секундою мого внутрішнього дискомфорту. Кожною миттю мого сумніву.
А потім засміявся. Голосно. Його сміх був не злий — але й не добрий. Він відверто знущався з мене. Йому подобалось гратись.
—Ти така серйозна, Маленька Ася, — нарешті промовив він. — Ніби справді думаєш, що я здатен на таке.
—А хіба ні? — я підняла брову.
—Залежить… від твоїх відповідей у грі, — в його голосі знову з’явилась усмішка.
Я повинна зібратися.
Потрібно взяти себе в руки і нарешті почати цю гру. Але… з чого? У голові порожньо, ніби хтось різко вимкнув світло. Думки плутаються, як нитки, що їх не встигла розплутати. Серце б’ється надто швидко, а руки вже вологі.
«Заспокойся, Ася. Це всього лише гра…» подумала про себе.
Я глибоко вдихнула. Потрібно просто поставити перше питання. Хоч якесь.
—Ми з тобою знайомі? – нарешті випалюю. Це перше, що прийшло в голову.
Джокер мовчки провів пальцями по підборіддю, поверх маски. Пауза затягнулась. Навмисне.
Його рухи були спокійні, майже театральні. Шкода, що обличчя приховане — не лише маскою. Він був повністю закритий: мантія, рукавиці, навіть шия прикрита високим коміром. Жодної зачіпки, жодного шансу впізнати.
#4904 в Любовні романи
#1002 в Короткий любовний роман
#474 в Молодіжна проза
#102 в Підліткова проза
Відредаговано: 16.11.2026