Розділ дванадцятий

Джокер

       Я сказав це буквально: він буде вмиватися своєю кров’ю. Почав пошуки і знайшов пряму трансляцію хлопця, який знімав вечірку на телефон. Добре, що він її зберіг — інакше я б не знав, де шукати.

       Я переглядав запис уважно, вивчаючи кожну деталь, і додивився до кінця. Того хлопця забрала поліція. Я посміхнувся, сподіваючись, що його не відпустять. Хоча… якщо в нього є багаті батьки, які внесли викуп, він уже, мабуть, на волі. Це з’ясується пізніше. Поки що жодної інформації. Я міг би зателефонувати дядькові, але, думаю, ще рано. Запам’ятав його обличчя. Якщо він буде на волі — йому не жити.

        Ранок почався з несподіванки: на моєму ліжку спала Моллі. Що вона тут робить? Я дивився на неї, намагаючись збагнути, як вона сюди потрапила. Тихо встав і вийшов із кімнати.

— Агов! — гукнув біля своїх дверей. — Хтось є?

       Ніхто не відповів. Я пішов на кухню і побачив там Максима. Він сидів за ноутбуком і пив каву. На вухах — навушники. Ну, тепер зрозуміло, чому мене ніхто не почув.

       Я підійшов ближче і стягнув з нього навушники.

— Добрий ранок! — сказав я голосно.

Макс здригнувся, але, побачивши мене, посміхнувся.

— Добрий.

— У мене питання… Чому на моєму ліжку зараз лежить собака Асі?

— А… ну… — він почухав потилицю. — Стоп, це собака Асі?

— Так! І я якраз питаю: що вона тут робить?

— Це я її знайшла, — у кухню зайшла Поліна. — Не знала, що це собака Асі. Вона сиділа біля нашого порога. Я показала її Максиму, він сказав поки що забрати, а потім шукати господарів.

       Я трохи подумав і сів навпроти Максима. Він бачив, що я щось задумав, але мовчав, чекаючи, поки заговорю першим.

І ось до мене прийшла ідея.

— Ви віддасте собаку, коли вони почнуть її шукати. Але, Поліно, ти повинна зробити сумний вигляд — ніби тобі не хочеться з нею розлучатися. А ти, — я глянув на друга, — теж підіграй.

      Вони здивовано перезирнулися, не розуміючи, навіщо це все, якщо можна просто віддати собаку.  Але настав час познайомитися ближче.

     Точніше, я хочу, щоб вона побачила мене.

— Тобто, ти хочеш, щоб, коли вони почнуть шукати собаку, ми підійшли і сказали, що знайшли її? Навіщо? — запитав Макс, з підозрою дивлячись на мене.

Я вже відкрив рота, щоб відповісти, але Поліна мене випередила:

— Мені здається, він хоче, щоб вона його побачила… Але як?

Її голос був сповнений здогадок, але водночас вона не могла скласти цілісної картини.

      Макс уважно вдивлявся в мене, його погляд змінився — тепер у ньому з’явилася зацікавленість, навіть легке хвилювання. Він розумів, що тут щось більше, ніж просто повернення собаки.

     Я не відповідав. Дозволив тиші трохи повисіти між нами.

— То що ти задумав? — нарешті спитав Макс, схрестивши руки на грудях.

    Я повільно підняв на нього погляд і ледь помітно посміхнувся. Почав викладати їм свій план. Головне — щоб він спрацював.

     Спершу, коли Поліна повертатиме собаку, вона має зробити сумний вигляд. Ася повинна на це повестися і, можливо, запропонувати гуляти разом. Точніше, коли вона виводитиме Моллі на прогулянку, Поліна приєднається до них.

      Далі переходимо до другої частини. Поліна повинна згадати в розмові, що знає Джокера. Що вона давно хотіла розповісти Асі, але ми їй забороняли.

       І ось ми переходимо до фінальної точки. Поліна ненав’язливо запропонує Асі зустрітися зі мною. Але не прямо, а так, щоб усе виглядало випадковістю. Наприклад, у похмуру погоду, коли Ася прийде до Поліни додому попити чаю, я просто «випадково» вийду на кухню — начебто просто захотів випити води чи соку.

      Я не видаватиму, що впізнав її. Не відкриватиму ніяких таємниць. Але вона повинна запам’ятати мене.

— Ну, якось так, — сказав я, дивлячись на них.

      Поліна перевела погляд на Максима, шукаючи в його очах хоч якийсь натяк на пояснення. Але він, здається, почав розуміти і від цього лише сильніше напружився.

— Це сміливо, — тихо сказав він.

— Але цікаво, — додала Поліна.

Я мовчки кивнув. Тепер залишалося тільки чекати.

    Перший пункт спрацював бездоганно — я все бачив через вікно. Коли Макс із Поліною зайшли назад у будинок, вони поглянули на мене. Я посміхнувся їм і підійшов ближче.

— Я бачив усе через вікно, тож можете мені не розповідати. Розумію, що перший пункт виконано.

— Так, але коли ми з Поліною пішли за кавою, вона помітила на вікні лист, який повісила Ася. Вона підійшла ближче, щоб роздивитися, що там написано, — Макс почухав потилицю й нервово ковтнув.

— І? — я переводив погляд то на Максима, то на Поліну й ніяк не міг збагнути, в чому справа. Подруга мене видала чи що?

— Не переживай, я викрутилася, — Поліна набрала в легені повітря й заплющила очі, ніби намагаючись заспокоїтися. — Коли я підійшла, то не одразу помітила Асю, бо була занадто захоплена тим, що вона написала. Я зупинилася надто близько, а тоді побачила, що Ася стоїть просто переді мною. Встигла лише спитати, для кого це послання, і все. Зате вона сказала, що розповість мені все ввечері, бо поспішала.

      Було видно, що Поліна шкодує, але я не збирався її за це винити. Вона лише виявила цікавість і спробувала дізнатися більше, проте не видала нашого плану.

     Я зітхнув і підійшов ближче.

— Усе гаразд. Не вини себе, але наступного разу будь трохи обережнішою, — я скуйовдив їй волосся й пішов взуватися. Хотілося трохи прогулятися, та й мені потрібно було тренуватися до змагань.

      Коли вийшов на подвір’я, глянув у бік Асиного вікна, де висів той самий лист. Підійшовши ближче, я нарешті прочитав, що вона мені залишила, й посміхнувся.

“Бовдур Джокер, відчепися від мене”.

      Ну що за дідько… Вона так і не зрозуміла, що я не відчеплюся? Ох, Ася, сподіваюся, коли ти мене побачиш, то згадаєш, хто я. Може, я трохи змінився з тих часів, але не аж настільки.