Розділ пʼятий

Макс

    Я не був найпопулярнішим хлопцем у школі, але вона була найгарнішою дівчиною. Поліна подобалась усім. Гарна, добра, завжди готова допомогти. Повна протилежність мені. Я ж любив драки, постійно сварився з вчителями і часто пропускав уроки. Друзів було багато, але Льоша — мій найкращий друг. Наші мами були подругами, і, мабуть, з самих пелюшок ми дружили. Пішли в один садочок, а потім в школу. Завжди, коли хтось потрапляв у халепу, ми одразу бігли на допомогу.

       Одного разу в школі мене посадили з Поліною, бо потрібно було покращувати оцінки. Випускний клас, як-не-як. Та й моя мама сказала класному керівнику, щоб посадили нас разом. І ось я сиджу за першою партою поруч з найгарнішою дівчиною у школі.

        Мені ця ідея одразу не сподобалась. Хотілося пересісти назад до Льоші, але щось мені підказувало залишитися поруч із нею. Я навіть не міг уявити, як буде комфортно з нею спілкуватися. Ми одразу знайшли спільну тему для розмови, багато балакали. Я навіть проводив її додому після школи, і ми йшли через парк, бо так було довше, ніж через сквер. І чимось ця дівчина мене зачепила. Ніколи такого не було. Раніше я навіть не звертав на неї увагу, але ось сьогодні я зрозумів, що таке кохання з першого погляду.

      Я почав діяти, але не як усі. Спочатку тайно я підкидав їй у портфель записки, які вона одразу ж при мені викидала у смітник. Коли бачив таку сцену, мені хотілося одразу розповісти, хто підкидає ці записки, але я не зробив цього. Може, в неї таких шанувальників багато, і Поліна вже звикла до таємних послань. Але я не зупинюся. Я не хочу, щоб мої записки опинялися у смітнику. Нехай вона кидає записки інших хлопців туди, але не мої.

     Наступного дня я підкинув їй нову записку та шоколадку. І це був успіх. Вона посміхнулась. Вона посміхнулась шоколадці й записці, яку я написав. Невже це успіх у підкорюванні її серця?

      Дні минали, і я продовжував писати їй записки. Потрібно було робити наступний крок — квіти. Я дізнався, які їй подобаються, і почав їх шукати. Заходив на всі сайти, шукав і шукав, але знайти їх не вдавалося. Коли я перейшов на останній сайт, посмішка розпливлася на моєму обличчі. Я знайшов їх… Я знайшов її улюблені квіти — камелію. Швидко замовив їх до школи і почав планувати, як покладу квіти до шафи. Дякую, що мама відправила мене на курси програмування — я навчився багатьом корисним речам. А вдома ще й зламував коди. Тепер залишалося тільки знайти ноутбук. В кабінеті інформатики навряд чи дозволять взяти ноутбук на кілька хвилин. Потрібно було думати швидше. Я написав Льоші, що мені потрібен ноут, і через п’ятнадцять хвилин цей монстр десь його дістав. Завжди дивувався його фокусам. Тільки щось попросиш, і за десять-п’ятнадцять хвилин він уже приносить. Він або фокусник, або реально монстр.

      Коли все було готово, я зміг зламати її шафу та покласти туди букет. З гордістю, у темних окулярах, я пішов чекати її на вулиці. Так хотілося побачити її реакцію, але палитися не можна. Тому я завжди чекав її після школи, щоб проводити додому.

      Через кілька хвилин Поліна вийшла зі школи і подивилась у мої очі своїми здивованими очима. Я запитально подивився на неї, і вона показала на букет. Букет вона не викинула — теж прогрес. Але в її очах було видно настороженість, бо ніколи ніхто не робив такого для неї.

      Минув уже місяць, як я дарував їй подарунки. То в портфель, то в шафу. Я бачив, що прикраси, які я їй дарував, вона носила.

      Дні йшли, і вже настав час сказати Поліні, що це все я. Що я той самий таємний шанувальник. Але розповісти так і не встиг.

     Одного дня, коли я знову клав їй квіти в шафу, хтось постукав мене по плечі. Я нервово проковтнув слину, яка пішла не в те горло, і я подавився, почав кашляти. Обернувшись, я побачив Поліну. Не міг їй нічого сказати — ком у горлі застряг і заважав розмовляти.

— Я так і знала, що це все ти робив, — мило посміхнулась вона.

— Я… Як? — нервово промовив я, дивлячись їй в очі.

— Я ще тоді зрозуміла, коли ти вперше поклав мені квіти в шафу. Спочатку думала, що ти мені все розповіси, але я побачила, що ти не хочеш поспішати. Тому я чекала. Але вже пройшов місяць, як ти таємно даруєш мені прикраси, квіти та солодощі, — вона взяла мене за руку, а я так і не зміг нічого сказати у відповідь. Ком у горлі стояв і заважав мені зібратися.

— Максим, ти мені теж подобаєшся, — вона посміхнулась, і я не витримав і поцілував її в губи. Поліна відповіла на мій поцілунок.

       З того дня ми не розлучалися. Ми майже завжди були разом. Я зустрічав її після тренувань. Познайомився з її батьками. Батькові я одразу не сподобався, але потім ми знайшли спільну мову. Її мама одразу ж мене прийняла.

      Через кілька місяців ми з’їхалися, але не удвох, як ми хотіли, а втрьох: я, Поліна та Льоша. Але мій друг не заважає нам. Навіть у трьох живеться веселіше. Льоша може прибрати по дому, приготувати їсти, коли Поліна на тренуванні. І я радий, що мої дві близькі людини добре спілкуються.