Розділ другий

Ася

     Як тільки ми під'їхали до університету, мені написала моя подруга. Так приємно, коли дружиш ще зі школи, і навіть разом вступили до одного університету, та ще й на одну спеціальність.

Мія:

“Ася, ну ти де?! Я вже чекаю на тебе 10 хвилин!”

Я:

“Ми з Данею вже під'їхали, чекай мене біля входу.”

    Я відправила СМС, але не встигла покласти телефон до сумки, як почула голос подруги.

— Мабуть, мені легше буде тебе знайти, особливо коли байк Дані видно здалеку, — усміхнулася Мія, підійшовши до мене. — Ну ж бо, обійми свою прекрасну подружку! — Мія розставила руки для обіймів, і я, не думаючи, обняла її.

— Мія, я рада тебе бачити, але обіймати я тебе не буду, — Даня підморгнув їй, розвернувся й пішов геть.

— Гей, грубіяне! — крикнула Мія вслід, показавши йому фак. Даня у відповідь  надіслав їй повітряний поцілунок. Подруга зробила вигляд, що спіймала його й притиснула долоню до щоки.

— Ви такі милі, обидва грубіяни. Якщо ви почнете зустрічатися, я буду тільки рада! — я підморгнула подружці, на що вона тільки закотила очі і показала мені язик.

       Мія була блондинкою. Вона фарбувала своє волосся, адже їй не подобався її натуральний колір. Її карі великі очі нагадують мені про гірську місцевість і природу, про щось тонке, але прекрасне . За зростом вона була трохи вища за мене, мала не великі і не маленькі губи, маленький ніс, круглі очі і пухкі щічки. Мія не була худорлявою, але й не була повненькою. Проте, їй дуже йшла така фігура, і я ніколи не уявляла її худою. Як вона сама казала: "Є за що взятись".

       Я взяла Мію під руку, і ми попрямували на пошук кабінету, де мала відбутися посвята студентів. Ми зайшли до університету й пішли до дошки оголошень. Я почала вишукувати очима, поки Мія стояла поруч і шукала в сумці свій телефон.

— Дідько, я, мабуть, загубила свій телефон, не можу його знайти! — схвильовано мовила подруга.

— А ти подивись у зворотній кишені свого піджака, — мовила я, не відводячи погляду від дошки.

— Та немає його там! Я вже всі кишені перевіряла!

— Не це шукаєш?

      Хтось підійшов до нас ззаду. Я відвела погляд від дошки й озирнулася.

— А ти що тут робиш? — піднявши одну брову, спитала я хлопця. Точніше, мого колишнього хлопця.

— Ася, ти не рада мене бачити? Я тільки ради тебе сюди й поступив, злюка.

— Не називай мене так.

— Несперечайтеся! — втрутилася Мія. — Ви ж залишилися в хороших стосунках. Чому зараз ви гризетесь як дві собаки, які не можуть поділити кістку?

        Я закотила очі й подивилася на Мію.

— Та не дивись ти так на мене, я ж по суті сказала, — Мія надула губи й відвернулася.

    Вона мала рацію. Ми справді залишилися в хороших стосунках. Чому ж я зараз зла на нього? Мої очі знову зустрілися з поглядом колишнього, і я зітхнула.

— Вибач, Марк, просто не очікувала тебе тут побачити, та й ти налякав, підійшовши ззаду.

— Все добре, Ася, — він простягнув телефон Мії. — Наступного разу не клади телефон у задню кишеню своїх штанів. Добре, що я йшов за вами, — він гордо посміхнувся й подивився на мене. Марк простягнув мені руку для рукостискання в знак примирення. Я зітхнула і простягнула також.

    Марк був не високого зросту, мабуть, десь на п'ять сантиметрів вищий за мене. Очі також були карі як у Мії, але темніші,  дивишся в них як в чорну діру. Волосся чорного кольору. Цього літа ми не бачилися, тому й розлучилися. Він поїхав до літнього табору, не писав мені і не дзвонив, отож я вирішила написати йому повідомлення, що ми не можемо бути парою. Після цього смс він мені зателефонував, і ми дуже довго розмовляли. Ось так ми й розлучилися на добрій ноті.

      Зараз він стояв тут і дивився мені прямо в очі. Як я хотіла, щоб він пішов і не заважав нам із Мією шукати кабінет.

— Знайшла! — крикнула подруга, і я розвернулася до неї обличчям. — Кабінет 342. Нам туди.

      Мія взяла мене за руку й потягнула за собою. Я помахала Марку, і ми пішли геть.

      Через кілька хвилин ми знайшли потрібний кабінет. Я постукала в двері й відчинила їх.

— Можна? — глянула я на декана й усміхнулася.

— Так, проходьте. Через дві хвилини початок. — декан усміхнувся мені у відповідь, і ми з Мією зайшли в клас.

     З подругою ми швидко знайшли вільні місця й сіли на них. Як і обіцяв декан, через дві хвилини почався урок. Чоловік встав з-за свого столу й почав говорити.

— Доброго ранку, дорогі студенти. Мене звуть Дмитро Анатолійович, і, як ви зрозуміли, я ваш декан на всі чотири роки тут. Я познайомлюсь з вами всіма окремо й трохи пізніше. Тому зараз... — декан не встиг договорити, як у двері постукали. Вся аудиторія перевела погляд на двері зі цікавістю. Двері відчинилися, й у клас зайшов хлопець. За нашими спинами дівчата почали перешіптуватися: "Який гарний!", "Цікаво, в нього є дівчина?".

— Вибачте за запізнення, — сказав хлопець, дивлячись на декана.

— Перше правило: на мої уроки й на класні години ми не запізнюємося, — сказав чоловік, дивлячись на аудиторію. — А вас, хлопчику, — подивився він на нього. — Я попрошу зайняти вільне місце й більше не запізнюватися. Цього разу я вас пробачаю, — сказав декан і знову повернувся до аудиторії.

     Хлопець так і зробив. Коли він піднімався по сходах на вільне місце, багато дівчат дивилися на нього й перешіптувалися. Я не дивилася на хлопця, мені було не цікаво. Все, що я хотіла зараз, — це послухати декана, дізнатися інформацію, а потім піти знайомитися з іншими викладачами.

     Ми вийшли з аудиторії. Мене призначили заступником старости. Мія довго жартувала з цього приводу, а мені це було не смішно. Я не хотіла цього, бо в школі я завжди була або старостою, або заступником старости. І коли я думала, що в університеті мене це обійде стороною, - виявилося, що тут я знову стала заступником старости. Ладно, думаю, в університеті з цим буде набагато легше.