Хто не сховався...

Євдокія сиділа біля каміна у своїй хаті в селі Старі Мухомори в Івано- Франківській області та чекала на клієнта, який їхав аж зі столиці. Вона була здивована, коли її сусід попросив прийняти гостя, не місцевого чи ближніх регіонів, а зі столиці, їй це трохи лестило, хоча вона згадала, як до неї приїхав один канадець, українського походження, та просив допомогти доньці вилікувати її коліно. Десятки лікарів різних напрямків її дивилися, але ніхто не міг зрозуміти, чому в неї воно болить, і йому порадила бабуся приїхати в Україну і звернутися до босорки. Два дні вона до неї ходила, спілкувалася, проводила різні ритуали й врешті-решт коліно вилікувала.

І тут вона, виходячи на подвір'я, побачила, як їде великий автомобіль, вона на це подивилася без особливих емоцій, для неї всі були рівні. Джип зупинився біля паркану. Вона присіла на лавочку й уважно дивилася, передчуваючи, яка в нього проблема й тут відчула запах диму, озирнувшись на всі боки, вона кілька разів кашлянула, і тільки-но з автомобіля вийшов чоловік, років 40, у сірому костюмі, туфлях і барсетці в руках, як тут же запах диму зник.

Чоловік закрив автомобіль і подивився на всі боки і звернув увагу на дівчину, яка на нього дивиться.

— Добрий день! Ви Євдокія?

Та кивнула.

— Я Остап! Я від Колі, можу увійти?

Та на нього подивилася і відчула не добру ауру та помітила що щось у його погляді зле.

Він відчинив дерев'яну хвіртку, переступаючи багнюку та трохи гидуючи, почав підійматися на узвишшя сходами до хати. Що ближче він підходив і дивився на неї, то розуму здавалося, що вона якось змінюється. Він протер очі й побачив перед собою дівчину, до 30 років, брюнетку з довгим і хвилястим, як смола волоссям, білою шкірою, яка наче не бачила сонця.

— Добрий день ще раз, ох тут і дороги у вас... ледве проїхав!

— Вітаю, чим я можу вам допомогти? Запитала вона, дивлячись на нього уважно, трохи примружившись.

Він поправив трохи свою сорочку і почав соватися від її важкого погляду, дістав хустинку і витер трохи піт на своїй лисині.

— Я приїхав сюди за дорученням свого боса, точніше директора, він просить у вас допомоги та на жаль, приїхати не може, він у лікарні з переломом ніг. Якщо можна... я б вас відвіз до нього і вам усе там розповів.

— А де ви піджак порвали?

Той здивовано почав дивитися і несподівано для себе побачив, що немає маленького шматка піджака ззаду.

— Ой... та зачепився... а як ви…

— Ви хочете, щоб я поїхала до Києва з вами? Перебила вона його.

— Ну так, у нього там це... ну проблема... ви ж зможете, напевно, вирішити її? З часткою сарказму запитав Остап, спочатку скептично до цього ставлячись. Він би не поїхав туди, якби бос не гарантував йому надбавку.

— Так нехай як одужає та приїде потім.

— Він боїться кудись їхати, там виникла ситуація... як би сказати... на його життя було скоєно замах, як він стверджує, а всі йому кажуть, що це випадковість, вибачте, а можна я присяду?

— Замах?

— Так, його будинок хотіли підпалити разом із ним і тепер він усього боїться, і в паніці випав із другого поверху та зламав ноги й тепер не може пересуватися. Поліція каже що проводка, але він їм не вірить.

— І як же це сталося?

— Не знаю, сказав, що його розбудив телефон, і прокинувшись, на першому поверсі був вогонь і дим уже всюди, —  і тут вона побачила, що він почав бігати очима в різні боки й відкашлюватися.

Євдокія мовчки дивилася на нього, перебираючи в руках намисто і сказала:

— Їдьте назад, —  і підвелася.

— А як же допомогти? Трохи грубим голосом запитав він.

Вона махнула рукою, зайшла в дім і зачинила двері.

Той стояв не розуміючи, бо з ним раніше так ніхто не розмовляв, йому це не сподобалося, і щойно він хотів піднятися вище, послизнувся і ледве втримався на ногах.

Піднявся сильний вітер.

Остап стояв, розвів руками і пішов назад до машини.

— Ну ні так, ні, скажу цьому йолопу, що знахарка або як її там... відмовилася, —  та сів у авто й поїхав до Києва, заїхавши дорогою до готелю на ночівлю за рахунок фірми.

***

Щільно поснідавши та взявши зі шведського столу з собою їжі, Остап їхав майже без зупинки, щоб дістатися в місто до вечері. Кілька разів йому телефонували у справах компанії, оскільки він був правою рукою директора, і ближче до шостої години він вирішив провідати свого начальника.

Він лежав в Олександрівській центральній міській клінічній лікарні в центрі Києва. Джип під'їхав до входу і Остап докурював сигарету, дивлячись на апельсини, які йому привіз кур'єр. Він вийшов із машини, грюкнув дверима, кинув на землю недопалок, придавив туфлею і пішов провідати директора. Він трохи хвилювався, бо не знав, що сказати йому і чому він приїхав один, а не з босоркою. Кілька разів намагався правильно сказати, але постійно плутав наголоси, він придумав алібі, сказати, що її там не було, дали не ту адресу, і щойно він заходить у халатику, який йому дали на вході, його щелепа, як йому здалося, відвисла, і він втратив дар мови.