Хто краде час?

У місті, де маршрутки ніколи не з’являлись за розкладом і ніхто ніколи не знав, котра година, зима приходила чітко за календарем.

Першого грудня рівно о дев’ятій ранку випав сніг, наче він не просто прилетів з неба, а вийшов на роботу у понеділок. Не раніше й не пізніше. А разом із снігом прийшло справжнє зимове сяйво. Воно іскрило звідусіль, коли сніг блищав від променів сонця.

Вже двадцять днів з перервами на каву і відпустками на вихідні сніг сипав, як чесний робітник, і місто перетворилось на білу казкову цукрову кулю. 

Марта підійшла до вікна. Сніг падав густо, без поспіху, наче танцював вальс у повітрі. І сам ритм життя за вікном ніби заповільнився: у листопаді перехожі бігли в своїх справах тротуарами, як заклопотані мурахи, опустивши очі долу, а тепер вони повільно викроковували, піднімали голови до неба, ловлячи губами пухнасті сніжинки.

Марта зловила себе на думці, що дуже хоче вібігти на вулицю і кружляти разом із снігопадом, але за спиною на неї очікував робочий стіл з купою документів, які потрібно було відсортувати, перебрати, опрацювати, підшити, переробити, утилізувати…

Дивина. Колись Марта думала, що робота детективки – це цікаві розслідування, таємничі загадки, збір доказів, можливо навіть розбірки і переслідування, а виявилось, що це папери, папери, папери…

Дівчина зітхнула і піднесла до губ гонятко з бергамотовим чаєм, на секунду прикрила очі, смакуючи улюблений напій. А тоді вона побачила його.

Хлопець стояв біля старого кіоску з написом «Преса», який вже давно нічого не міг продати, окрім спогадів. Темне пальто, шарф, недбало перекинутий через плече, і погляд, який не ковзав по місту, а ніби читав його між рядків.

Він підняв голову. Їхні погляди зустрілися. І Марта відчула, як у грудях щось клацнуло, мов замок, який довго не відмикали.

Хлопець підняв руку і помахав їй. Марта не знала, чи відповідати на це, тільки продовжила спостерігати. Хлопець дістав з кишені телефон, не відриваючи погляду від Марти набрав на ньому щось, приклав телефон до вуха.

Пройшло дві секунди протягом яких дівчина встигла спочатку зрадіти, а потім засумувати, що цей дзвінок не їй. Аж раптом пролунала трель.

Марта продовжувала стояти біля вікна, не наважуючись підняти трубки, але хлопець за вікном знову помахав їй вільною рукою, потім вказав на свій телефон, мовляв, «візьми, це я дзвоню».

Марта піднесла свій мобільний до вуха:

– Так?

– Марто, –  чоловічий голос мав оксамитові обертони, – вийдіть до мене, будь ласка.

– А ви самі не хочете піднятись? – Марта чомусь навіть не здивувалась, що незнайомець знав її імʼя.

• Хочу, але не маю змоги…

На сходах пахло мандаринами й старими батареями. Сусід з третього загучно ввімкнув телевізор, і було чутно, що він дивиться передноворічний концерт. Світ готувався до Різдва.

На вулиці було холодно і осяйно. Мороз не кусав щоки, а пестив їх.

Марта перетнула дорогу і наблизилась до кіоска. Хлопець все ще чекав. І хоча він стояв на місці вже певний час жодна сніжинка не впала на його пальто, волосся чи плечі. 

– У вас щось сталось? – запитала вона замість привітання. А сама з професійною уважністю роздивлялась риси його обличчя: гострі вилиці, вузькі губи, сині очі під широкими бровами, впалі щоки.

– Я хотів би попросити вас розслідувати одну справу, – він трохи нахилив голову і пасмо волосся впало йому на чоло.

– Хтось порекомендував саме мене? 

– Ні. Але я шукав саме вас.

Марта підняла брову.

– Про яке розслідування мова? Зникнення? Зрада? Вбивство?

– Ні, гірше, - сумно озвався хлопець.

– Що може бути гірше? 

– Крадіжка, – відповів він. – Хтось у цьому місті краде час. Особливо перед Новим роком.

Сніг посилився. Десь неподалік задзвонили дзвони, хоча до служби було ще рано.

– А ви хто в цій історії? Свідок? Підозрюваний? Галюцинація? – запитала Марта.

Він зробив крок ближче.

– Можливо… Але поки що я – просто небайдужий мешканець і, певна річ, замовник.

У цей момент кіоск заскрипів, ніби хтось зсередини постукав. Марта різко обернулася. Коли повернулася назад, хлопця вже не було.

На снігу лишилися сліди. Два сліди від чобіт – і все. Ані слідів, що хтось сюди приходив, ані тих, що свідчили про те, що хтось звідси пішов. 

Марта усміхнулася. Схоже, на ці свята вона не залишиться без роботи. І без дива теж.

Наступного ранку Марта прокинулась із відчуттям, що щось забула. Не ключі, не гаманець і навіть не сенс життя. Щось дрібніше, але важливіше. Наче слово, яке крутиться на язику, та вперто не вимовляється. Вона двічі перевірила, чи вимкнула праску, тричі, чи вимкнула світло в коморі. Все було, як завжди, але не так.

Дорогою на роботу Марта забігла до кав’ярні, куди заходила кожного ранку останні декілька років.