Казка

Цього року літо видалося дуже спекотним. Сонце день у день припікало дедалі сильніше. Вода у великому озері почала поволі відступати. З кожним днем воно міліло, а рибкам ставало тісніше у водоймі, яка ще недавно здавалася їм безмежною.

— А що буде, коли озеро зовсім висохне? — стривожено зітхнула жабка. — Невже нам доведеться шукати нову домівку?

Саме цієї весни біля озера оселилися молодий бобер із бобрихою.

— Треба побудувати греблю, — сказав бобер. — Завдяки їй вода затримається і озеро не пересохне.

— Слушна думка! — зраділо каченя.

— Тоді не гаймо часу! — вигукнув бобер. — Починаю просто зараз!

На старій вербі сиділа маленька рудогруда вільшанка. Почувши слова бобра, вона змахнула крильцями й полетіла розносити новину.

Бобер пірнув у воду й за хвилину виринув біля вузького місця, де з озера витікав струмок.

— Саме тут її й збудуємо! — упевнено сказав він.

Бобер перегриз товсту вербу й почав її рухати. Проте колода виявилася такою великою, що він ніяк не міг дотягнути її до води.

— Ой, як же тобі важко! — мовила бобриха, сидячи на березі. — Одному таку колоду не здолати. От би хтось допоміг!

Поруч тихо плескалося видреня, не сидячи ані хвилини на місці. Воно то пірнало, то вистрибувало з води.

Помітивши, як важко боброві, воно вигукнуло:

— Ого! Та вона ж завелика для одного! Може, я допоможу?

— Буду радий!

Видреня підбігло, і вони разом зіштовхнули колоду у воду, доправили до потрібного місця й поклали впоперек течії.

— Ура! Перша є! Нарешті справа піде! — зрадів бобер.

Видреня допомогло і з іншими. Разом працювати було легше й швидше.

Коли над водою з’явилися перші обриси греблі, збоку почувся голос бобрихи:

— Я рада, що саме тобі спала на думку ця чудова ідея. Не дивно, що інші тобі допомагають.

Бобер промовчав.

Невдовзі до них долучилася білочка.

— Чи потрібні вам тоненькі гілочки? — вигукнула вона, а коли побачила, як зраділи бобер і видреня, почала один за одним приносити вербові прутики.

— Чудово! Саме таких нам і бракувало! — тішився бобер.

Він вправно додавав їх між великими колодами, ніби виплітаючи дерев’яне полотно. Робота одразу пішла швидше.

— Молодець, — усміхнулася бобриха, хвалячи увечері бобра. — У тебе все так добре виходить.

Уранці прийшов іще один помічник.

— Я приніс вам мох! — сказав він. — Ним можна затулити щілини.

— Чудово! Саме його нам не вистачало! — засміялося видреня.

Їжачок без перепочинку носив м’який мох, а бобер обережно затуляв ним щілини між гілками.

— Як же добре, що ти придумав збудувати греблю, — принагідно нахвалювала бобриха чоловіка. — Без тебе ніхто б навіть не здогадався, як це можна зробити.

Вона говорила тихенько, щоб ніхто, крім бобра, цього не почув. Бобер кожного разу замислювався все надовше й надовше.

Тут навіть качки стали в пригоді. Вони нагортали лапками мул із дна, а бобер ретельно накладав його між пруттям, розгладжуючи, щоб вода не просочувалася крізь маленькі щілини. А видреня раз по раз пірнало й перевіряло, чи ніде не протікає вода.

— Бобре! Ось тут ще трохи підтікає! — щоразу кликало воно, доки вода зовсім не перестала просочуватися.

— Ура! У нас вийшло! — зраділи друзі, коли нарешті закінчили та, втомлені, поплелися відпочивати.

Коли бобри залишилися на самоті, бобриха захоплено сказала:

— Я ж говорила, що ти найкращий будівельник!

— Але ж усі мені допомагали... — невпевнено намагався заперечити бобер.

— Допомагали? Та що вони зробили? Один приніс гілочку, другий — мох, третій — трохи мулу. Якби не ти, нічого б узагалі не було.

Бобер на хвилину замислився. Він ще раз подивився на греблю й повільно кивнув.

— Так, твоя права. Це я її збудував!

У цей час із води вигулькнуло видреня. Воно почуло останні слова бобра й сумно промовило:

— А я думало, що ми всі разом її будували...

— Без мого чоловіка у вас нічого б не вийшло, — упевнено заявила бобриха. — Він усе придумав і все зробив.

Видреня мовчки подивилося на греблю, знизало плечима й тихо пірнуло у воду.

«Шкода... — подумало видреня. — Та яка тепер різниця? Головне, що озеро врятоване».

Вільшанка теж почула цю розмову, тому невдовзі про неї знали всі мешканці озера.

Наступного дня звірята лише стримано віталися з бобром. Ніхто не зустрічав його усмішкою. Видреня більше не ковзало берегом біля нього. Білочка мовчки кивнула з дерева, а жабка тихенько сиділа на широкому листку латаття й сумно дивилася на нього.