Розділ 28: Межа реальності

Леонід і Айра відчули, як їх вирвало з Точки Нуль — і за мить вони опинилися… у місці, яке важко було описати словами.

Перед ними розкинувся нескінченний простір, що одночасно виглядав і безмежно далеким, і тривожно близьким. У повітрі пульсували світлові хвилі, які змінювали кольори – від кришталево-білого до чорного, наче сама реальність намагалася визначити, якою їй бути.

– Це вже точно не Земля… – прошепотіла Айра, оглядаючись.

Леонід, тримаючи "Хронус" у руках, намагався отримати хоч якісь дані, але прилад тільки видавав безглуздий набір символів.

– Тут закони фізики працюють інакше… – він постукав по пристрою, хоча розумів, що це марно. – Навіть хронометр не може визначити, де ми.

Він зробив крок уперед, і простір під ногами наче загойдався. Здавалося, що вони стоять на чомусь міцному, але одночасно відчувалася порожнеча.

– Дивись! – вигукнула Айра, вказуючи вперед.

Посеред нескінченного простору височіла арка, викована з чорного металу, що світився зсередини. Її поверхня була всіяна тими самими символами, які вони бачили в Точці Нуль.

– Це має бути прохід, – сказав Леонід. – Але куди він веде?

– Тільки один спосіб дізнатися, – відповіла Айра і, не чекаючи, рушила вперед.

Щойно вони наблизилися, символи на арці засвітилися яскравіше, а простір усередині затремтів – з’явилося щось схоже на завісу з рідкого світла.

– Якщо це пастка, то дуже витончена, – пробурмотів Леонід.

Айра зиркнула на нього:

– Ми вже зайшли надто далеко, щоб зупинятися.

Леонід глибоко вдихнув і ступив за нею крізь завісу.

Вони опинилися в гігантському залі, схожому на древній храм. Стовпи тягнулися вгору, зникали в темряві, а повітря гуло від прихованої енергії.

Посеред залу стояв… він.

Потойбічний. Але тепер його форма змінилася – він став чіткішим, майже людським, хоча його очі залишалися бездонними проваллями, у яких крутилися уламки часу.

– Ви таки прийшли… – його голос лунав одночасно у вухах і в думках.

– Ми тут, щоб зупинити тебе, – твердо сказав Леонід, хоча серце шалено калатало.

Потойбічний повільно нахилив голову:

– Зупинити? Ти досі не розумієш. Я – не помилка. Я – результат вашої жадібності. Ви рвете час на шматки, не думаючи про наслідки. Я – відлуння всіх ваших стрибків.

– Ми не хотіли цього, – сказала Айра, стискаючи сканер. – Але якщо тебе не зупинити, реальність розпадеться.

Потойбічний посміхнувся, і ця посмішка змусила холод пробігти по спині.

– Реальність вже розпадається. І тепер – я керую цим розпадом.

Леонід відчув, як у кишені щось запульсувало. Він витягнув сріблястий диск – ключ, який вони отримали в Точці Нуль.

– Це те, чого ти боїшся, правда? – сказав він, роблячи крок уперед.

Потойбічний затремтів – уперше за весь час його форма похитнулася.

– Ти не розумієш, що робиш… – прошипів він.

– Може, – відповів Леонід, – але я знаю одне: якщо ми нічого не зробимо, майбутнє буде знищене.

Він активував диск. Яскраве світло розлилося по залу, пронизуючи Потойбічного. Його форма почала розпадатися, але навіть тоді він прошепотів:

– Це ще не кінець…

І з криком, що розривав простір, він зник.

Леонід і Айра опинилися знову в лабораторії.

Все було тихо. Ніяких збоїв. Ніяких голосів.

– Це… усе? – запитала Айра, важко дихаючи.

Леонід сів на підлогу, тримаючи диск у руках. Він був тепер холодним і безсилим.

– Думаю, так… – тихо відповів він.

Але десь у глибині душі він відчував – історія ще не закінчена.