Розділ 24: Перехрестя часів

– Отже, – повільно промовила Айра, – десь тут бродить твоя майбутня версія, яка випадково відкрила двері в якийсь… кінець світу?

Леонід нервово засміявся.

– Якщо коротко – так.

– Чудово. Просто ідеально, – зітхнула вона, набираючи щось на сканері. – Слід енергетичного резонансу ще тут. Якщо він не зник, то цей "ти" недалеко.

Леонід озирнувся. Лабораторія була схожа на їхню – ті ж панелі, знайомий розклад речей, навіть зім'ятий папір на столі. Але було щось не так. Немов сама реальність тут хворіла.

– Дивись, – Айра вказала на кут кімнати. – Там щось є.

У тіні мерехтіло слабке світло. Леонід обережно підійшов і побачив невеликий пристрій – схожий на переносну версію "Хронуса", але старішу, грубу й пошкоджену.

– Це… – він нахилився, підняв його, – це якийсь прототип. Але не мій.

Айра підняла брову.

– Не твій?

– Я ніколи не робив переносну версію. Вона занадто нестабільна. Але хтось зробив, – він покрутив пристрій у руках. – І він все ще активний.

Пристрій легенько вібрував. На його екрані мерехтіли слова:

"Зворотний відлік: 04:16:32"

– Це не може бути добре, – пробурмотіла Айра.

Леонід підключив "Хронус" до пристрою, намагаючись зчитати дані.

– Тут є координати, – сказав він. – Вони ведуть… до точки, де перетинаються кілька часових ліній.

– Тобто?

– Це місце, де минуле, теперішнє і майбутнє стикаються, – пояснив Леонід. – Якщо цей "я" там, він, напевно, щось задумав.

– А якщо ми спізнимося? – тихо запитала Айра.

Леонід глянув на неї з ледь помітною посмішкою.

– Тоді у нас будуть великі проблеми.

– Ну, це ж наша фішка, – вона знизала плечима. – Вперед?

– Вперед.

Він налаштував координати на "Хронусі" і активував телепорт. Світ навколо завихрився – і раптом усе зупинилося.

Між часами.

Вони опинилися в дивному просторі – ніби світ складався із уламків різних епох. Ліворуч був середньовічний замок, праворуч – неонове місто майбутнього, а просто перед ними – поле, вкрите квітами, що тремтіли, мов фантоми.

– Це… божевілля, – прошепотіла Айра.

– Це перехрестя, – відповів Леонід. – Місце, де все змішується.

Він зробив кілька кроків уперед – і почув звук.

Пісня.

Та сама мелодія, яку він чув раніше, але тепер вона була чіткішою. Хтось… співав.

– Ти це чуєш? – запитала Айра.

Леонід кивнув, намагаючись зосередитися.

– Це знову ця пісня. І вона веде нас далі.

Вони рушили слідом за мелодією, яка вела їх через розірваний час – поки не побачили фігуру.

Людина стояла спиною до них, дивлячись у мерехтливий портал.

– Гей! – гукнув Леонід.

Фігура повільно обернулася – і Леонід відчув, як холоне кров у жилах.

Це був він. Але старший. І в його очах світилася втома, змішана з відчаєм.

– Ти прийшов… – промовив старший Леонід. – Але, можливо, вже пізно.

– Що ти зробив? – різко спитав молодший Леонід.

Старший зітхнув, опустивши голову.

– Я відкрив двері… щоб виправити помилку. Але замість цього я випустив те, чого не розумів.

Айра стиснула руку Леоніда.

– Що саме?

Старший підняв руку – і з тіні з’явилася фігура, закута в чорне.

– Його, – сказав він. – Того, хто існує поза часом. І якщо ми не зупинимо його зараз, ніякого майбутнього не буде.