– Окей, я цього більше не витримаю, – пробурмотів Леонід, струшуючи руку, яка вже вкотре тремтіла від нестабільності "Хронуса".
Айра стояла поруч, спостерігаючи, як енергетичне ядро поступово згасало. Вони щойно підірвали план Орлова, але відчуття тривоги не зникло.
– Якщо ще раз щось зламається, я особисто викину цей годинник у чорну діру, – додав він, перевіряючи панель.
– Будь обережним. Якщо "Хронус" знову зіб’ється, я не знаю, чи зможемо ми повернутися, – сказала Айра, поклавши руку йому на плече.
– Та все буде норм… – почав було Леонід, коли раптом годинник засвітився криваво-червоним.
"Виявлено невідому хвилю. Починається нестабільність."
– Ну, звісно… – пробурмотів він, перш ніж світ навколо розчинився.
Порожнеча.
Леонід відкрив очі – і побачив… нічого.
Жодних форм, кольорів чи звуків. Порожній білий простір, який, здавалося, розтягувався нескінченно. Його ноги не торкалися підлоги, але він не падав – просто висів у порожнечі.
– Де я?.. – прошепотів він.
І тут це почалося.
Тихий, майже шепіт, що поступово перетворився на мелодію. Голос, неземний і дивний, заспівав щось на мові, яку він не розумів, але відчував – ніби слова проникали прямо у свідомість:
"Той, хто мандрує крізь час,
Плату внесе за свій шанс.
Шлях відкритий, та не твій –
Чуєш голос з-за завіс…"
– Що це за маячня?! – нервово вигукнув Леонід, озираючись.
Голос продовжував співати, і з кожною нотою він відчував, як щось незриме спостерігає за ним. Йому здалося, що він бачить тіні – розмиті постаті, які рухались на межі видимості.
І тоді знову загорівся "Хронус".
"Аварійна телепортація…"
Леонід випав на металеву підлогу. Він важко дихав, ніби щойно пробіг кілометр.
– Де ти був?! – Айра кинулася до нього. – Ти зник на цілу хвилину!
– Це не… неважливо, – задихаючись, відповів він. – Але… тут є щось інше. Щось, чого я не розумію.
Він поглянув на "Хронус" – і вперше за весь час, поки носив цей пристрій, відчув справжній страх.
Бо у внутрішньому логі з’явився новий рядок, якого не повинно було бути:
"Вхід дозволено. Спостереження триває."