Розділ 8: Назад

Леонід різко розплющив очі. Він лежав на холодній металевій підлозі, а над ним мерехтіли лампи, які видавали тихе електричне гудіння. Дихання збилося – ніби його тіло досі не могло вирішити, до якого часу воно належить.

– Я… я повернувся? – прошепотів він, підводячись на лікті.

Погляд ковзнув кімнатою – все виглядало знайомо й водночас… не так. Панель управління на стіні, екран із даними – усе це нагадувало лабораторію, де він працював. Але було щось інше. Незначні деталі – кольори, форма меблів, навіть повітря – відчувалися чужими.

Він поглянув на пристрій – відлік зупинився на "00:00:00".

– Спрацювало…

Леонід підвівся, відчуваючи легке запаморочення. Він підійшов до панелі та ввів код доступу – той самий, яким користувався завжди. Двері тихо зсунулися вбік.

Коридор був порожнім. Але щось не давало спокою – інтуїція підказувала, що він не зовсім вдома.

Він пройшов уперед, намагаючись знайти знайомі орієнтири. І раптом почув голоси.

– Новий часовий відстежувач готовий до запуску? – пролунав низький чоловічий голос.

– Так, професоре Орлов, – відповіла жінка.

Леонід завмер. Орлов? Але як? Він же залишив його в Нульовій Зоні!

Серце калатало в грудях, коли він обережно наблизився до джерела голосу. Заглянувши у відчинені двері, він побачив постать, від якої по спині пробіг холод.

Орлов. Але не той, якого він знав. Цей чоловік виглядав молодшим, енергійнішим – і він був головою цієї лабораторії.

– Це не мій світ… – прошепотів Леонід, відступаючи назад.

Щось пішло не так. Він повернувся – але в альтернативну реальність, де Орлов не був вигнанцем, а керував часовими дослідженнями.

І якщо це правда… то він був у небезпеці.

Леонід зрозумів одне – вибратися буде складніше, ніж він думав. І тепер він має знайти спосіб повернутися не лише в свій час, а й у свою реальність.