Розділ 8 - Орлов

Два дні він працював без зупинок.

Не в тому сенсі, що не спав — Олена зателефонувала на другий день і запитала прямо: «Ти спав?» Він відповів чесно: «Достатньо». Вона помовчала секунду і сказала: «Це означає мало, але я не буду тиснути». Він оцінив це.

Він вивчав документацію — тепер уже не загальну, а конкретну: розділи про повторні стрибки в одну й ту саму часову точку. Батько писав про це обережно, із кількома застереженнями. Головне: якщо ти вже був у певній точці — твій слід там є. Не фізичний, не видимий, але пристрій його фіксує. І якщо повертаєшся — є ризик, що дві версії твоєї присутності в одній точці створять нестабільність.

«Я ніколи не повертався в одну точку двічі,» — писав батько. — «Не зі страху — просто не бачив потреби. Але теоретично це можливо, якщо координати введені з достатньою точністю і присутність першого разу була короткою».

Ульман був у лабораторії 2019-го не довше п'яти хвилин. Це мало бути достатньо коротко.

Але другий ризик складніший — Орлов бачив його. Запам'ятав. Якщо Ульман повернеться і Орлов його впізнає — реакція буде інакшою, ніж першого разу. Або ліпшою — більша відкритість. Або гіршою — більша підозрілість.

Він не міг передбачити.

Третя проблема — час. Першого разу «Хронус» виштовхнув його в момент, коли Орлов починав обертатись. Це не випадковість — пристрій відреагував на нестабільність. Значить, щось у тій точці, в той момент, коли він підходив до Орлова — було нестабільним. Або сам Орлов нестабільний у часовому сенсі. Або їхня взаємодія.

Ульман написав у нотатнику: «Питання: чому пристрій виштовхує мене саме тоді, коли я наближаюсь до Орлова? Захисна реакція пристрою? Властивість самого Орлова? Або щось інше — хтось або щось не хоче, щоб ця зустріч відбулась?»

Поставив три знаки питання.

На другий день він зателефонував Олені.

— Я готовий, — сказав він.

— Коли?

— Сьогодні ввечері. О восьмій. Ти можеш приїхати?

— Можу. Адреса?

Він дав адресу. Вона приїхала о сьомій сорок п'ять — з невеликою сумкою, в якій виявились кава в термосі, бутерброди і блокнот.

— Це на випадок довгого очікування, — пояснила вона, ставлячи сумку на стіл.

— Або на випадок, якщо я не повернусь швидко.

— Я не думаю в таких категоріях, — вона сказала це рівно. — Ти повернешся. Питання тільки коли і в якому стані.

Він подивився на неї.

— Ти дуже впевнена.

— Ні, — вона відкрила термос. — Просто якщо думати про варіант, де ти не повертаєшся — немає сенсу взагалі починати. — Вона налила каву в кришку і простягла йому. — Пий. І розкажи мені план ще раз.

Він розповів — детально, по кроках. Вона слухала, іноді кивала, один раз зупинила і перепитала про конкретний момент. Він пояснив.

— І якщо «Хронус» знову виштовхне тебе до того, як ти поговориш із ним? — запитала вона.

— Тоді я спробую інакше зайти в точку. Не через коридор — через інший вхід у будівлю, інший шлях до кімнати. Змінити контекст першої появи.

— А якщо він не захоче говорити?

— У мене є що йому сказати, — він поклав чашку. — Те, про що він не може знати в 2019-му. Але що важливо для нього особисто.

— Що саме?

Ульман трохи помовчав.

— Те, що він пішов між у 1994-му — і ми були там. — Він дивився на пристрій на столі. — Якщо він живий і повернувся в 2019-й — він хоче знати, що там зараз. Я можу йому розповісти.

Олена дивилась на нього.

— Ти використаєш інформацію як важіль.

— Я запропоную обмін, — уточнив він. — Не маніпуляцію. Він розповідає мені те, що знає — я розповідаю те, що бачив. Чесна угода.

— І ти думаєш, він погодиться?

— Не знаю. Але це єдине, що я можу запропонувати, чого він не має.

Вона кивнула.

— Добре. — Вона відкрила блокнот. — Я буду тут. Якщо через дві години ти не повернувся — що я маю робити?

— Нічого, — він сказав це рівно. — Чекати. Максимальний час відсутності в документації — вісім годин суб'єктивного часу. Після цього пристрій автоматично ініціює повернення, якщо є технічна можливість.

— «Якщо є».

— Якщо є, — підтвердив він. — Але поки пристрій активний і я дієздатний — повернусь.

Вона записала щось у блокнот. Підняла очі.

— Ти боїшся? — запитала вона.

Він думав чесно — секунду, не більше.

— Ні, — сказав він. — Але я поважаю те, що збираюсь зробити. Різниця між страхом і повагою до ризику — важлива.

— Батькова фраза?

— Моя.

Вона трохи усміхнулась.

— Тоді — іди.

Він ліг на ліжко — так, як робив завжди перед стрибком. Взяв «Хронус». Знайшов центральну точку.

Цього разу — не лабораторія. Не коридор із батьком. Він вибрав точку входу в будівлю — запасний вхід із боку двору, яким, судячи з плану корпусу, яким він підготувався, мало хто користувався.

Ввів координати. Лютий 2019-го, третій поверх, корпус три, але іншу частину — подалі від кабінету Орлова. Прийти, орієнтуватись, підійти поступово.

Перевірив двічі.

Активував.

Він матеріалізувався в туалетній кімнаті на третьому поверсі.

Не планував — але логічно: прохідне місце, де людина з'являється нізвідки виглядає найменш підозріло, якщо взагалі хтось є. Нікого не було. Він вийшов у коридор.

Той самий коридор — бежеві стіни, сірий лінолеум. Запах — папір, кава, розчинник. Він пройшов у бік кімнати тридцять вісім.

Зупинився за кілька дверей. Прислухався.

Зсередини — тихий звук. Не голос, не музика — ніби хтось повільно гортає сторінки. Потім — пауза. Потім знову.

Ульман постукав.

— Зачекайте, — голос Орлова — той самий низький, трохи хрипкий.

Пауза — довша, ніж треба для того, щоб відкласти папери. Ніби він щось вирішував.

— Входьте.

Ульман відкрив двері.

Орлов сидів за столом — але цього разу не читав. Він сидів і дивився на двері. Ніби чекав. Ніби знав, що хтось прийде.