Розділ 7 - Що залишила темрява

Кафе називалось «Горіх» і працювало цілодобово.

Ульман дізнався це з вивіски над дверима — невелика, трохи облупившись по краях, з намальованим листком. Він відкрив двері і пропустив Олену вперед. Вона ввійшла, не зупиняючись, і він зрозумів: вона звикла входити першою в незнайомі місця. Журналістська звичка — або просто характер.

Усередині було тепло і трохи задушно — та характерна задушливість нічних кафе, де опалення виставлено на максимум тому що господар або гість мерзне. Троє відвідувачів — двоє студентів у кутку з ноутбуками, одна жінка середнього віку з книгою біля вікна. Нікому не було до них діла.

Вони сіли за стіл біля стіни.

Офіціантка підійшла одразу — молода, із сонним виразом людини, яка працює нічну зміну вже довше ніж планувала.

— Замовляти будете?

— Два чаї, — сказав Ульман. — І є щось поїсти зараз?

— Сендвічі, суп із вчора, тости.

— Суп. Два.

Офіціантка пішла. Ульман поклав телефон на стіл — він мовчав весь час у Нульовій Точці, там не було сигналу. Тепер телефон ожив, завібрував кілька разів — сповіщення, які накопичились. Він перевірив дату.

12 жовтня. 2024 рік.

Він потрапив у підвал інституту 8 жовтня. Чотири дні — стільки пройшло в реальному часі, поки вони були в Нульовій Точці.

— Чотири дні, — сказав він Олені.

Вона дивилась на стіл, ніби ще не звикла до реальних поверхонь. Потім підняла очі.

— Що чотири дні?

— Стільки пройшло тут. Поки ми були там.

Вона трохи помовчала. Дістала телефон — перевірила, ввімкнула. Сигнал з'явився.

Ульман спостерігав, як вона дивиться на екран — читає повідомлення, сповіщення, щось ще. Вираз її обличчя залишався нейтральним, але в очах — маленька, ледь помітна реакція. На щось конкретне.

— Що? — запитав він.

— Нічого важливого, — вона поклала телефон. — Редактор шукав. Пару разів. Дедлайн матеріалу.

— Ти скажеш йому, де була?

Вона подивилась на нього з легкою іронією.

— Що я скажу? «Вибачте, я чотири дні провела в просторі між часовими лініями разом із молодим фізиком і двома металевими пристроями»?

— Ти журналіст. Придумаєш щось.

— Придумаю, — вона взяла серветку, поклала на коліна. — Але не зараз.

Принесли чай і суп. Ульман взяв ложку і тільки зараз зрозумів, наскільки голодний — справді голодний, фізично, а не просто теоретично. У Нульовій Точці їжа з'являлась і підтримувала, але це було щось нейтральне. Тепер — гарячий суп, запах, смак — і він їв швидко, не соромлячись.

Олена їла повільніше. Дивилась у тарілку. Потім у вікно — на темну вулицю, де зрідка проїжджали машини.

— Ти хотів, щоб я розповіла про Глибочицю, — сказала вона нарешті.

— Так. Але не зараз, якщо не готова.

— Я завжди готова розповідати про факти, — вона відкладла ложку. — Складніше з тим, що між фактами.

— Починай із фактів.

Вона розповідала так само, як у Нульовій Точці — методично, структуровано, без зайвих емоцій. Але тепер, у живому просторі з теплом і світлом і запахом їжі, Ульман чув те, чого не чув там. Невелика напруга під кожним реченням. Ледь помітна зміна темпу, коли вона підходила до певних моментів.

Глибочиця — село у глухій місцевості, фактично відрізане від нормальної дороги. Зникнення дитини — Марічка, шість років. Редактор надіслав її туди за матеріалом про місцеві повір'я і забобони — легкий формат, нічого серйозного.

— Але там було не про повір'я, — сказала Олена.

— А про що?

— Там щось жило, — вона сказала це просто, без драми. — Я не знаю, що саме. Воно годувалось на страхові — або так здавалось. Воно збирало людей. Люди, які чули його — йшли. Не примусово, не проти волі. Просто — йшли, ніби так треба.

— Паломники, — сказав Ульман. Він пам'ятав слово з початку її розповіді.

— Так. — Вона взяла чашку. — Я бачила це своїми очима. Люди, які давно зникли — поверталися. Інакші. Вони йшли до старої церкви і входили туди, і більше не виходили.

— І ти пішла за ними.

— Я знімала, — вона трохи зупинилась. — До певного моменту. Потім камера перестала працювати. А потім я зрозуміла, що вже не можу просто спостерігати.

— Що значить не можеш?

— Воно взяло мене, — вона сказала це рівно. — Не фізично. Всередину. Я чула його голос — не вухами, а в голові. Воно казало, що я «схожа на нього». Що я вже «не жива у світі, який мене не бачить». І воно було частково право — я тоді вже давно жила тільки роботою, тільки матеріалами. Нікого близького. Нікуди повертатись після відряджень.

Вона зупинилась. Подивилась у вікно.

— Воно показало мені мої власні похорони, — сказала вона тихо. — Я бачила, як мене ховають. Стояла поруч і дивилась.

Ульман нічого не сказав. Просто слухав.

— І потім воно торкнулось мого чола, — продовжила вона. — Холодно. І сказало: «Ти вже тут. Іди в себе». — Вона трохи помовчала. — Наступне, що я пам'ятаю — Нульова Точка. Нічого між.

— Ти вважаєш, що воно відправило тебе туди?

— Не знаю. Може, воно просто відпустило мене — і я впала між. Або може, між — це і є те місце, куди воно відправляє тих, кого забирає.

— Але ти не була мертва.

— Ні. — Вона подивилась на свої руки. — Я була між мертвою і живою. Достатньо живою, щоб думати і відчувати. Недостатньо, щоб повернутись сама.

Ульман думав.

— Це місце — Глибочиця — воно ще існує?

— Мабуть. Я не перевіряла після.

— А те, що там жило?

Вона трохи помовчала.

— Я не знаю, — сказала вона чесно. — Після того як я вийшла з Нульової Точки — я нічого не відчуваю від нього. Ні зв'язку, ні присутності. Може, воно відпустило. Може, дістало що хотіло і більше не цікавлюсь. — Пауза. — Або я просто далеко.

— Але ти відчуваєш якусь зміну в собі після всього?

Довга пауза. Вона дивилась на стіл.

— Так, — сказала вона нарешті. — Я бачу речі, які раніше не бачила. Не буквально — не галюцинації. Просто — є моменти, коли я відчуваю шар під поверхнею речей. Ніби реальність трохи прозора там, де раніше була щільною.