Розділ 6 - Правила місця

Час у Нульовій Точці не існував.

Це було не метафорою і не поетичним перебільшенням — це був факт, який Ульман встановив емпірично протягом першої умовної «доби» після появи тут. Він вів відлік: скільки разів вони говорили, скільки разів він пробував щось із пристроями, скільки разів Олена записувала спостереження. Але ці відліки нічого не давали, бо не було жодного зовнішнього маркера, відносно якого можна сказати: минула година, минуло три.

Він написав у нотатнику: «Час тут — суб'єктивний. Або відсутній. Рахуємо по циклах активності/відпочинку».

Потім підкреслив слово «рахуємо» — бо воно вже було у множині.

Олена показала йому, де спати.

Це звучить дивно — в просторі без стін і підлоги, де «де» не має очевидного змісту. Але вона пояснила: є місця, де відчуваєш себе стабільніше. Не фізично — внутрішньо. Ніби простір тут має якусь текстуру, яку не бачиш, але відчуваєш. Певні точки — спокійніші. Певні — тривожніші.

Вона знайшла це методом проб і помилок за час своєї самотності тут.

Ульман пройшовся по кількох точках, зупинявся, відчував. Вона права — різниця є. Важко описати, але є. Як різниця між кімнатою, де давно не відчиняли вікна, і кімнатою з протягом. Не погано і добре — просто різне.

— Ось тут, — сказала Олена, вказавши на місце, де сиділа сама.

— Ти ділишся своєю точкою?

— Тут достатньо місця для двох, — вона знизала плечима. — І краще не спати на самоті. Якщо з тобою щось станеться уві сні — хочу знати.

Логіка безперечна.

Він сів поруч. Поклав обидва пристрої між ними. Олена поклала свій блокнот — розкритий, з ручкою на сторінці.

— Ти завжди так? — запитав він.

— Як?

— Блокнот відкритий навіть коли не пишеш.

— Звичка, — вона подивилась на нього. — Якщо треба записати — щоб не витрачати секунду на відкривання. — Пауза. — Ти завжди тримаєш нотатник у куртці?

— З шістнадцяти років.

— Чому з шістнадцяти?

— Батько сказав: якщо думка прийшла і ти її не записав — вона пішла назавжди. Інша прийде, але та конкретна — вже ні.

Олена деякий час мовчала.

— Твій батько казав розумні речі, — сказала вона нарешті.

— Іноді, — погодився Ульман. — Не завжди і не про все. Але іноді — так.

Вони встановили розпорядок.

Не домовляючись формально — просто так вийшло, природно, як воно виходить, коли двоє розумних людей опиняються в обмеженому просторі з спільною метою. Ульман займався пристроями — тестував, записував, аналізував. Олена спостерігала і документувала зовнішні прояви, вела записи, ставила питання.

Питання вона ставила хороші.

Це Ульман відмітив на другій умовній «добі» — вона не питала очевидного і не питала зайвого. Питала саме те, що він сам мав би запитати, але іноді пропускав, бо був занурений у технічний аспект.

— Ти казав, що пристрій реагує на наміри, — сказала вона під час однієї з тестових сесій. — Тоді питання: чий намір важливіший, коли пристроїв два? Вони реагують на тебе окремо чи на обох разом?

Ульман опустив руки.

— Я не думав про це.

— Я бачила, що коли ти тримаєш обидва — і ти зосереджений — навколо є ефект. Але сьогодні, коли ти відволікся посередині, ефект зник раніше, ніж ти прибрав руки.

— Значить залежить від концентрації.

— Або від наміру, — повторила вона. — Що ти хотів у той момент?

— Синхронізувати.

— А коли відволікся?

— Думав про батька, — він сказав це просто, без зайвих емоцій.

Олена записала щось у блокнот.

— Значить намір переключився, — сказала вона. — І пристрій відреагував.

Ульман дивився на неї.

— Ти добре мислиш логічно для журналіста.

— Журналісти теж мислять логічно, — вона не образилась, але в голосі була легка сухість. — Просто по-іншому. Ми шукаємо зв'язки між речами, які не здаються пов'язаними.

— Вибач. Це було зневажливо.

— Трохи, — погодилась вона. — Але я вже зрозуміла, що ти не навмисно.

— Як зрозуміла?

— Ти так само говориш про все — коротко, по суті, без соціальних буферів. Це не зарозумілість. Просто такий стиль.

Ульман подумав.

— Батько казав, що я пропускаю весь шар між думкою і словом, де більшість людей додають м'якість.

— Влучно, — сказала Олена. — Я теж так роблю іноді. Після Глибочиці — частіше.

— Що там сталось із тобою конкретно?

Вона трохи помовчала — не уникаючи, просто збираючи.

— Я бачила речі, які не мають раціонального пояснення, — сказала вона. — Я намагалась їх пояснити — це моя робота, я так влаштована. І в якийсь момент зрозуміла: є речі, пояснення яких не існує в рамках того, що я вважала реальністю. — Вона подивилась на свої руки. — Це ламає щось усередині. Не руйнує — але змінює. Після цього або стаєш іншим, або відмовляєшся від того, що бачив. Я не змогла відмовитись.

— І тому ти тут.

— І тому я тут, — підтвердила вона.

На третій умовній добі Ульман зробив відкриття.

Воно прийшло не з тестування пристроїв — а з розмови. Вони говорили про природу простору, і Олена описувала свої перші враження від появи тут: дезорієнтацію, спробу зрозуміти де верх і де низ, поступове прийняття того, що цих понять просто немає.

— Але ти кажеш, що є стабільні точки і менш стабільні, — сказав Ульман. — Значить якась структура є.

— Є відчуття структури, — уточнила вона. — Але я не можу сказати, що вона означає.

— Покажи мені всі точки, які ти знайшла.

Вона підвелась. Він пішов за нею.

Вони ходили — або рухались у тому, що тут відповідало ходьбі — і вона зупинялась у певних місцях, а він стояв і відчував. П'ять точок із явно різним «відчуттям». Дві — спокійні, майже теплі. Одна — нейтральна. Одна — трохи тривожна, ніби статичний шум. І одна — та, де вона казала, що стає холодніше.

Ульман не підходив до останньої близько. Стояв на відстані і відчував.