Розділ 5 - Hronus 2.0

Другий прототип знайшовся легше, ніж Ульман очікував.

Він повернувся до батькової документації — цього разу до розділу, який раніше переглянув побіжно: «Версії та місцезнаходження». Батько вів облік кожного прототипу педантично — дата створення, технічні характеристики, останнє місце зберігання, статус. Таблиця з чотирьох рядків. Hronus 1.0 — деактивований, знайдений на дачі. Hronus 3.0 і 4.0 — помічені як «знищено в процесі тестування», з короткими технічними поясненнями. Hronus 2.0 — останнє відоме місцезнаходження: «Сховище застарілого обладнання, Інститут прикладної фізики, корпус один, підвал, секція Н».

Дата запису: три роки тому. Статус: «активний, законсервований».

Ульман перечитав останнє слово.

Активний.

Законсервований — це не деактивований. Це означає: пристрій працює, просто переведений у режим очікування. Як батарея, яку поклали на зберігання — вона не розряджена, просто чекає.

Він записав у нотатник: «Hronus 2.0 активний. Чому батько не деактивував? Не встиг? Або не хотів? Перевірити».

Поставив зірочку.

В інститут він поїхав наступного дня.

Зателефонував заздалегідь — не від свого імені, а від імені «асистента, що займається справами майна покійного професора Наумова». Секретарка на кафедрі виявилася немолодою жінкою з тихим голосом і явною схильністю до співчуття — вона сказала «ой, бідолашний», коли Ульман згадав про смерть батька, і погодилась допомогти, не ставлячи зайвих питань.

— Приїжджайте завтра до десятої, — сказала вона. — Я попереджу охорону підвалу.

— Дякую. Я буду.

Він приїхав о дев'ятій сорок п'ять і чекав у вестибюлі першого корпусу, дивлячись на стенд із фотографіями викладачів. Батька на стенді не було — він ніколи не любив офіційних фотографій і, здається, якимось чином уникав їх протягом усієї кар'єри.

Секретарка — Ніна Михайлівна, вона одразу представилась — виявилась саме такою, якою Ульман її уявив по телефону: невисока, в окулярах, із виразом хронічної втоми людини, яка бачила дуже багато кафедрових інтриг і вже давно перестала дивуватись. Вона провела його до підвалу, показала де що і сказала:

— Ви там не поспішайте, я скажу охоронцю, щоб не хвилювався. Тільки нічого не виносьте без опису — формальність, самі розумієте.

— Звичайно, — сказав Ульман.

Вона пішла. Він залишився сам.

Підвал науково-дослідницького інституту виглядав саме так, як виглядають усі підвали наукових установ в усьому світі — і Ульман це знав, бо вже бував у таких місцях у кількох часових точках.

Стелажі — металеві, з табличками. Коробки різних розмірів, підписані маркером або надрукованими етикетками. Флуоресцентне освітлення, одна лампа мерехтіла з тим монотонним ритмом, від якого через годину починає боліти голова. Запах — пил, старий пластик, трохи озону від старої електроніки.

Секція Н — в кінці правого ряду.

Ульман пройшов між стелажами, читаючи таблички. Знайшов потрібну секцію. Обладнання тут було упаковане акуратно — батько завжди так робив, навіть зі старими речами: футляри, захисна плівка, підписи що і коли.

Ящик із позначкою «НЛВ-02» стояв на другій полиці знизу.

Ульман поклав його на підлогу. Присів навпочіпки. Відкрив.

Hronus 2.0 лежав у формованому пінопластовому футлярі — точно за розміром, як пазл. Більший за його власний «Хронус» — приблизно вдвічі, із складнішим корпусом: не монолітний, а ніби зібраний із кількох секцій. Три кільця на поверхні були не гравійованими, а виступаючими — рельєфні, їх можна було відчути під пальцями.

І від нього йшло тепло.

Не таке живе й рівне, як від Hronus 3.0 — батькового, який він носив у кишені. Тепло прототипу було сильнішим і нерівномірним, ніби пульсуючим. Ульман відчув це, ще не торкаючись — просто тримаючи долоню над відкритим футляром.

Активний, — записав батько. — Законсервований.

Не спить. Чекає.

На поверхні пристрою — ледь помітне мерехтіння. Не цифри, не текст — просто живий відблиск, ніби щось дихає всередині.

Ульман дістав свій «Хронус». Поклав поруч із футляром.

Його власний пристрій відразу відреагував — тиха вібрація, інша за частотою, ніж звичайна. Ніби щось упізнало щось рідне.

На екрані — рядок: «ВИЯВЛЕНО СУМІЖНИЙ ПРИСТРІЙ. ПОПЕРЕДЖЕННЯ: АКТИВАЦІЯ ОБОХ ПРИСТРОЇВ ОДНОЧАСНО МОЖЕ СПРИЧИНИТИ НЕКЕРОВАНИЙ РЕЗОНАНС».

Ульман прочитав це.

Подумав: некерований резонанс — це що саме?

Відповіді в документації він не пам'ятав. Але формулювання «некерований» було достатньо промовистим.

Він мав взяти Hronus 2.0 і деактивувати його — так само, як деактивував перший прототип. Правильно, безпечно, методично. Прочитати протокол деактивації, виконати кроки, закрити питання.

Він поклав «Хронус» у кишеню.

Простягнув руку до Hronus 2.0.

Він не знав потім, що саме пішло не так.

Може, він торкнувся рельєфного кільця в неправильний момент. Може, між двома пристроями вже встановився якийсь зв'язок — той самий резонанс, про який попереджав екран — і його дотик лише замкнув контур. Може, «некерований» означало саме те, що означає, і ніякої помилки не було — просто неможливо передбачити, коли два пристрої опиняються в одному місці й одна людина торкається обох.

Він узяв Hronus 2.0 у руку.

У тій же руці — пальці ще торкалися «Хронуса» в кишені через тканину куртки.

Спалах — не зовнішній, а ніби внутрішній, як щось яскраве прямо за очима. Без болю. Підлога під ногами зникла — не поступово, як при звичайному переміщенні, а миттєво, ніби хтось просто вимкнув її. Ульман не встиг зреагувати. Він навіть не встиг злякатись.

А потім — нічого.

Не темрява. Темрява — це відсутність світла, а тут не було самого поняття світла чи темряви. Не порожнеча — порожнеча передбачає простір, а тут простір теж був під питанням.