Розділ 3 - Архів

Похорон відбувся у п'ятницю.

Ульман організував усе сам — не тому що більше нікому, а тому що так вийшло природно. Він зателефонував куди треба, підписав що треба, вибрав місце і час. Робив це методично, без зайвих емоцій, один пункт за іншим, ніби складний робочий проект із дедлайном.

Це допомагало. Поки є конкретні завдання — є куди спрямувати себе.

Прийшло людей небагато. Кілька колег батька — літні, трохи розгублені, з тим виразом, який буває у людей, що прийшли на похорон і не дуже знають, що говорити. Далека тітка з Харкова, яку Ульман бачив востаннє в дитинстві і ледь впізнав. Галина Петрівна з дачного селища — приїхала на електричці, стояла трохи осторонь і весь час мала такий вигляд, ніби хотіла щось сказати, але не наважувалася.

Усі говорили правильні слова. Такий розумний був чоловік. Стільки зробив. Несподівано так, ніхто не думав. Ульман правильно кивав. Потискав руки. Дякував за те, що прийшли.

Він не плакав.

Не тому що не хотів і не тому що намагався стриматися. Просто — не плакав. Десь усередині щось стиснулося і не відпускало, і він не знав, як це назвати і що з цим робити, тому просто ніс це в собі і продовжував кивати і потискати руки.

На цвинтарі він стояв біля могили після того, як усі розійшлися, ще хвилин двадцять. Дивився на свіжу землю. Думав про батька в кріслі біля вікна і про блакитне світло, яке зникло.

Щось гарне побачив, — сказала Галина Петрівна. — І зупинився подивитися.

Ульман хотів у це вірити. Йому здавалося, що це правда. Але він також знав, що це не вся правда — що за спокійним обличчям і блакитним світлом є щось складніше, і він ще не знає що.

Він поїхав додому. Поставив чайник. Сів за стіл і відкрив ноутбук.

Перші три дні після похорону він шукав інформацію.

Це була перша раціональна річ, яку він міг зробити — і він робив її з тією ж методичністю, з якою організовував похорон. Горе було абстрактним і великим і незрозумілим. Дослідження — конкретним і структурованим. Поки є структура — є куди йти.

«Хронус» як назва давала небагато. Грецька міфологія — Хронос, бог часу. Кілька наукових статей про природу часового потоку, жодна з яких не мала відношення до металевого пристрою з трьома кільцями. Кілька форумів — любителі теорій змови, нічого конкретного.

І — один невеликий запис у реєстрі юридичних осіб.

«Hronus Industrial Company». Зареєстрована шість років тому. Вид діяльності: виробництво наукового та дослідницького обладнання. Юридична адреса — офісна будівля у промисловому районі міста, де в реєстрі числилося ще двісті подібних компаній. Засновник: фізична особа, ім'я — Ульман зробив нотатку і перевірив окремо — яка, судячи з усього, існувала тільки на папері.

Жодного сайту. Жодних публікацій. Жодних новин, контрактів, тендерів, судових справ — нічого, що залишає слід нормально функціонуючий бізнес.

Або компанія ніколи не працювала — тобто була створена як оболонка для чогось іншого. Або всі сліди її діяльності були дуже ретельно прибрані.

Обидва варіанти були цікавими.

Ульман записав у нотатнику: «Hronus Industrial Company — оболонка або легенда прикриття. З'ясувати: хто засновник насправді, чи є реальні операції, зв'язок із батьком».

Потім закрив цю вкладку і перейшов до наступного кроку.

«Хронус» — сам пристрій — виявився значно цікавішим, ніж будь-що знайдене в інтернеті.

Ульман провів із ним три дні. Розглядав під різними кутами освітлення — вдень і вночі, при лампі і при природному світлі. Корпус виглядав монолітним, але щось усередині явно функціонувало: іноді пристрій злегка вібрував без жодної видимої причини, і тоді на чорній поверхні на кілька секунд з'являлися світлові цифри — неяскраві, ніби підсвічені зсередини.

Цифри не були однаковими. Іноді — прості числа. Іноді — щось схоже на координати. Один раз з'явився рядок, який нагадував дату, і Ульман витратив годину, намагаючись зрозуміти, яку саме.

Він спробував підключити пристрій до комп'ютера — USB, потім старіший роз'єм, потім просто поклав поруч із увімкненим bluetooth. Нічого. Шукав кнопки, люки, роз'єми — корпус залишався монолітним. Зважив — трохи важчий, ніж виглядає, матеріал незрозумілий, не зовсім метал, але й не пластик.

На четвертий день він нарешті зрозумів.

Цифри з'являлися не випадково. Вони з'являлися саме тоді, коли він торкався певної точки на корпусі — там, де три кільця сходилися в центрі. Не кнопка, не виступ — просто точка на поверхні, ледь тепліша за решту. Але тиск на неї — навіть легкий, кінчиком пальця — давав реакцію.

На п'ятий день цифри склалися в рядок: «17:45:03» — і почали відраховувати назад.

Ульман дивився на відлік, не рухаючись, поки той не дійшов до нуля. Пристрій вібрував рівномірно. Потім цифри зникли, і все затихло.

Він записав у нотатник: «Центральна точка = активація. Відлік — зворотній. Логіка: або таймер, або координатна система часу. Перевірити: чи залежить реакція від тривалості натискання».

Поставив знак питання.

Потім ще один.

На сьомий день після похорону він знайшов батьків ноутбук.

Це було негайно після того, як він нарешті змусив себе зайти в батькову кімнату і розпочати розбирати речі. Ноутбук лежав у нижній шухляді стола — старіша модель, але в хорошому стані. Пароль він знав: батько ніколи не приховував його від сина, казав, що якщо хочеш зберегти щось таємно, то не від людини, якій довіряєш.

Ульман відкрив ноутбук, ввів пароль і знайшов папку.

Вона називалася просто: «Архів. Особисте».

Усередині — сотні файлів. Більшість із технічними назвами: рівняння, схеми, специфікації. Кілька — з датами замість назв. І ще кілька — з назвами, які виглядали як особисті нотатки.

Ульман відкрив перший такий файл.

Батько писав інакше, ніж говорив.

У розмові він був лаконічним, точним, без зайвих слів. У записах — теж лаконічним і точним, але між рядками відчувалося щось інше. Якась внутрішня напруга, яку він у живій розмові тримав закритою. Іноді — рядок чи два, які виходили за межі технічного тексту і ставали чимось особистішим.