Розділ 2 - Тридцять сім днів

Леонід пробув вдома тридцять сім днів.

Ульман рахував — не навмисно, просто так виходило. Перший день, другий, сьомий. Потім він перестав думати про це свідомо, але десь у фоні мозок продовжував вести відлік, і коли пізніше він намагався відновити хронологію, то знав точно: тридцять сім.

Перший тиждень батько майже не виходив із кімнати.

Ульман не чіпав його. Він розумів — або думав, що розуміє — що людині після довгої відсутності потрібен час. Адаптація. Просто бути в знайомому просторі, де все стоїть на своїх місцях і нічого не змінилося.

Вранці Ульман чув, як батько встає — рано, ще до сьомої. Звук кроків у коридорі, потім у ванній, потім на кухні. Чайник. Тиша. Знову кроки — і двері кімнати закривалися.

Один раз Ульман вийшов на кухню о сьомій ранку і застав батька за столом. Той сидів із чашкою чаю і дивився у вікно. Не читав, не дивився в телефон — просто дивився, як сіре листопадове світло повільно заповнює вулицю.

— Доброго ранку, — сказав Ульман.

— Доброго.

— Снідати будеш?

— Пізніше.

Ульман зробив собі каву і вийшов, не порушуючи тишу. Деякі речі треба перечекати.

«Хронус» лежав на полиці над робочим столом і не робив нічого.

Ульман дивився на нього кожного ранку — мимоволі, перше, що бачив, прокидаючись. Темний металевий корпус із трьома переплетеними кільцями. Він не торкався до нього. Не тому що боявся — він взагалі не відчував страху, радше стриману цікавість, яку вирішив тримати в узді до кращих часів. Просто ще не час.

Але не торкатися і не думати — різні речі.

Він думав. Переважно вночі, коли лежав і не міг одразу заснути. Думав про те, що батько казав: часові стрибки, альтернативні реальності, якась Служба Часу, яка стежить і не прощає помилок. Звучало як маячня. Але батько — людина, яка ніколи в житті не говорила нічого просто так, — казав це з тією спокійною точністю, з якою розповідають про закони фізики.

Хронус впливає на того, хто ним користується занадто довго.

Ця фраза поверталася найчастіше.

На другому тижні Леонід почав виходити.

Спочатку недовго — хвилин на двадцять, не більше. Прогулянка по кварталу, потім назад. Він не запрошував Ульмана, і той не напрошувався.

Але з кожним днем прогулянки ставали довшими. Годину. Дві. Іноді батько повертався з якимись пакетами — купив хліб, молоко, якийсь журнал, який давно не читав. Дрібниці. Але в цих дрібницях було щось важливе — людина починала повертатися у звичний ритм.

Увечері вони іноді вечеряли разом.

Це були хороші вечори. Батько ставав більш схожим на себе — на того Леоніда, якого Ульман пам'ятав із підліткового віку. Розповідав якісь дотепні безглузді речі — про те, як на ринку посварилися два продавці через місце, про статтю, яку прочитав і яка здалася йому принципово неправильною в одному ключовому місці. Сміявся тихо. Питав про роботу Ульмана — і слухав відповіді уважно, не так, як люди слухають із ввічливості, а справді вникаючи.

Один вечір Ульман запам'ятав особливо.

Вони їли суп — Ульман зварив, бо батько казав, що забув, як це робиться, і це, очевидно, було жартом, але Ульман вирішив не уточнювати. Батько говорив про якусь теорію, яку розробляв колись давно і яка, за його словами, була «геніальною ідеєю з фундаментальним прорахунком у третьому рівнянні». Ульман слухав і в якийсь момент зрозумів, що сміється. По-справжньому, не з ввічливості.

Батько теж сміявся.

І в ту мить — буквально одну мить — все було нормально. Просто батько і син, вечеря, суп, смішна історія про рівняння. Ніяких тіней у батькових очах, ніяких тривожних пауз.

Ульман запам'ятав цей момент. Пізніше він зрозумів чому.

На третьому тижні Леонід знову замкнувся.

Не різко, не драматично — поступово, як відлив. Спочатку вечері стали коротшими. Потім батько все частіше їв сам, до того як Ульман повертався з роботи. Прогулянки знову скоротилися.

А потім почалися ночі.

Ульман спав чуйно — завжди так було, це теж від батька. Прокидався від будь-якого незвичного звуку. І вночі, після того як обидва лягали, він чув: кроки.

Батько ходив по коридору. Тихо, повільно — не так, як ходять безсонної ночі з безсилля, а інакше. Зупинявся. Стояв нерухомо кілька хвилин. Потім знову йшов.

Іноді говорив.

Тихо, майже пошепки — Ульман не міг розібрати слів. Але характер звуку був особливим: не монолог, а щось схоже на розмову. Паузи між фразами, ніби чекав відповіді. Відповіді, яку Ульман не чув.

Одного разу — вже після другої ночі — він прокинувся від різкого звуку. Щось впало. Не гучно, але виразно.

Він встав. Вийшов у коридор. Постукав у батькові двері.

Тиша.

Потім — батьків голос, рівний, майже нормальний:

— Все добре. Сон.

Ульман постояв ще секунд десять біля дверей. Потім повернувся до кімнати. Ліг. Довго дивився у стелю — на тріщину у формі Скандинавії або Швеції, залежно від того, кого питати.

Сон — це не пояснення. Але він не наполягав.

На двадцять восьмий день Ульман прийшов додому трохи раніше, ніж зазвичай. Батькова кімната була зачинена, зсередини — тихий звук, схожий на голос.

Ульман зупинився в коридорі. Прислухався.

Батько говорив щось — повільно, чітко, ніби диктував або читав уголос. Потім пауза. Потім знову. Ульман не збирався підслуховувати — він просто стояв і не знав, чи стукати.

А потім голос у кімнаті змінився.

Не текст, не диктовка — інтонація стала іншою. Тихою. Майже інтимною. Ніби батько розмовляв із кимось близьким.

— Я знаю, — почув Ульман. — Я все знаю. Але я не міг інакше.

Пауза.

— Ні. Ні, я не скажу йому зараз. Ще не час.

Ульман тихо відступив. Пройшов на кухню. Поставив чайник — гучніше, ніж треба, щоб батько знав, що він вдома.

За кілька хвилин двері кімнати відчинилися. Леонід вийшов на кухню з нейтральним виразом обличчя — тим самим спокійним, рівним виразом, за яким нічого не прочитаєш.