Розділ 1 – Залишається

Леонід Наумов повернувся додому у вівторок.

Без попередження, без дзвінка. Просто — ключ у замку, характерний клацаючий звук, який Ульман пам'ятав із дитинства, і потім скрип дверей, які завжди трохи заїдали знизу, тому що хтось колись неправильно встановив петлю і так і не виправив.

Ульман сидів на кухні. Перед ним стояла напівпорожня чашка кави — вже холодна, він про неї забув — і лежав відкритий ноутбук із якимось технічним форумом на екрані. Він намагався зрозуміти, чому в його схемі некоректно рахується змінна, але думки розповзалися, і останні хвилин двадцять він просто дивився в екран, не бачачи нічого.

Потім — звук замка.

Ульман не злякався і не здивувався. Він просто завмер. Поставив чашку. Закрив ноутбук — не тому що треба, просто руки зробили щось, поки голова ще наздоганяла.

Батько не з'являвся майже рік.

Це не було незвичним у глобальному сенсі — Леонід Наумов взагалі жив за власним розкладом, і цей розклад рідко збігався з тим, що прийнято вважати нормальним. Він міг поїхати на два тижні й не зателефонувати жодного разу — не тому що не думав про сина, а тому що, коли він був захоплений роботою, весь зовнішній світ просто переставав існувати для нього як актуальний факт. Ульман виріс із цим. Навчився не чекати дзвінків і не ображатися на мовчання.

Але рік — це рік. Навіть за стандартами Леоніда Наумова.

Тільки одна есемес — чотири місяці тому: «Все добре. Скоро».

«Скоро» розтяглося на сто двадцять три дні. Ульман рахував не навмисно — просто так виходило.

— Тату?

Леонід увійшов на кухню і зупинився біля дверного одвірка.

Ульман дивився на нього і намагався зрозуміти, що саме змінилося — і чому зміна така відчутна, хоча формально перед ним стоїть та сама людина: той самий зріст, та сама хода, той самий жест — ліва рука в кишені, права тримає валізу.

А потім він зрозумів.

Батько постарів. Не на рік — на кілька. Нові зморшки біля очей, глибші, ніж були. Сивина на скронях — раніше її майже не було, тепер вона займала половину. І ще щось інше, що не описується фізичними деталями: якась нова якість у тому, як він стояв. Не сутулість, не слабкість — радше вага. Ніби він ніс щось невидиме, але дуже важке, і вже так довго ніс, що тіло до цього адаптувалося.

В очах — тиха втома. Не та, що буває після довгої дороги чи безсонної ночі. Інша. Та, що буває після чогось, що краще б не бачив.

— Привіт, — сказав батько просто.

— Ти виглядаєш... — Ульман починав речення і зупинився, підбираючи слово.

— Старим? — Леонід криво посміхнувся. — Я знаю.

Він пройшов на кухню, сів навпроти сина. Поставив валізу на підлогу біля стільця — обережно, ніби всередині щось крихке. Потім поклав руки на стіл і деякий час просто дивився кудись убік, поверх плеча Ульмана, туди, де вікно виходило на вулицю.

Ульман чекав.

Він навчився чекати — це теж із дитинства. Батько не любив, коли його підганяли. Він думав у власному темпі, і якщо цей темп здавався надто повільним — це була твоя проблема, не його.

— Скільки ти там пробув? — запитав Ульман нарешті.

— Де «там»?

— Де б не був.

Пауза. Довша, ніж зазвичай.

— Для мене — довго, — сказав батько. — Для тебе — рік.

Ульман не став уточнювати, що це означає. Не тому що не хотів знати — а тому що відчував: не зараз. Є речі, які потребують правильного моменту. Зараз батько тільки-но переступив поріг після року відсутності, і питання «що ти мав на увазі під "для мене — довго"» — не те, з чого варто починати.

Він встав. Увімкнув чайник. Дістав із шафи ще одну чашку — батько завжди пив чай, не каву, це Ульман успадкував каву від матері.

— Ти їв? — запитав він.

— На зупинці щось купив.

— Це не відповідь на питання.

Батько знову посміхнувся — і цього разу в посмішці було щось більш живе.

— Не їв нормально, — визнав він.

— Тоді сиди.

Ульман зробив яєчню — швидко, без зайвих рухів — і поставив перед батьком. Сів навпроти зі своєю чашкою кави, яку підігрів у мікрохвильовій.

Леонід їв повільно. Дивився на тарілку, іноді підводив очі й дивився на сина з тим самим виразом — уважним, вимірюючим, ніби перевіряв якийсь внутрішній список.

— Як університет? — запитав він нарешті.

— Закінчив рік тому.

— Знаю. Я мав на увазі — як тепер. Робота.

— Є кілька проектів. Нічого вражаючого, але платять нормально.

— Ти займаєшся своїм, чи чужим?

— Переважно чужим. Своє — паралельно, поки не вистачає ресурсу.

Батько кивнув. Це було типовим для їхніх розмов — короткі запитання, короткі відповіді, загальне розуміння без деталей. Вони обидва не любили багатослів'я.

Але сьогодні Ульман помічав паузи. Батько кілька разів відкривав рот — і мовчав. Починав речення — і обривав його на першому слові. Дивився на руки. Потім знову на сина.

— Тату.

— Що?

— Ти виглядаєш, як людина, якій є що сказати, але вона не знає, з чого почати.

Леонід подивився на нього — і вперше за вечір в його погляді промайнуло щось схоже на полегшення. Ніби хтось зняв із нього частину тягаря, просто назвавши те, що є.

— Ти завжди був надто спостережливим, — сказав він тихо.

— Від кого успадкував, цікаво.

Батько засміявся — тихо, по-справжньому. І в цьому сміху на мить промайнув той Леонід, якого Ульман пам'ятав із дитинства — жвавий, із постійною іскрою в очах. Той, який міг годинами розповідати про якусь фізичну теорію так захоплено, що Ульман слухав, навіть не розуміючи половини слів.

Але сміх швидко вщух. І в тиші, що настала, знову відчувалася та вага.

— Зараз не можу, — сказав батько. — Завтра. Добре?

— Добре.

Ульман не наполягав. Він навчився чекати — але сьогодні, дивлячись на батька, відчував щось схоже на тривогу. Не гостру, не панічну. Тиху, фонову, як звук, який не можеш ідентифікувати, але він є.