Поселення на гідросерпантині

Вже почало сутеніти, коли вони побачили попереду спочатку маяк а потім електричні вогні поселення. Мауріна сіла за кермо вимкнувши автопілот. Прилади нічного бачення дозволяли добре бачити навіть у темряві і вона безпомилково пришвартувала катер до причалу поряд з рядом різноманітних суден. Мауріна наказала залишити всі речі на судні і виходити на берег. Вони вп’ятьох ступили на яскраво освітлений причал. Там їх вже очікували кілька темношкірих чоловіків і жінок зі зброєю, одягнутих в такий же камуфляж, що і Мауріна. Вона сказала воякам щось незнайомою їм мовою. Кілька солдатів зайшли на судно і винесли їхні речі. Відкрили сумку зі зброєю Романа і почали її оглядати.

— Будьте з нею обережніші, там бойові набої – сказав Роман.

— Вони знають що це, хоча саме такої вони ще ніколи не бачили.

Високий міцний чоловік про щось перемовлявся з Мауріною. Нарешті вони підійшли до хлопців.

— Це Жоакін, він тут головний, – пояснила Мауріна.

— Ну що ж, будьте нашими гостями, – сказав Жоакін мовою жителів селища. Говорив він нею набагато гірше ніж Мауріна і з сильним акцентом.

Потім їх повели яскраво освітленими вулицями поселення, між ошатними будиночками, вимощеними кам’яною бруківкою тротуарами та дорогами. Час від часу проїздили електромобілі. Що це авто з електродвигуном хлопці зрозуміли відразу, оскільки вони пересувалися безшумно і було чути лише шурхіт шин об бруківку. Потім Мауріна привела їх до двоповерхового будинку.

— Ось тут я живу і працюю, лікую хворих та поранених.

— Поранених? – перепитав Михайло.

— Вірно, хворих і поранених. Це дика територія. Доріг тут мало, пересування по цій території дещо ризиковане. Вояки ловлять торговців забороненим товаром, а також тих хто порушує заборону на полювання. А ті часто бувають озброєні.

— Тобто говорячи нашою мовою вояки ловлять контрабандистів та браконьєрів, – уточнив Роман.

Назустріч їм вийшла з будинку молода дівчина, у їхньому світі вона була б китаянкою чи японкою, мешканкою Південно-Східної Азії. Побачивши Мауріну вона зраділа і перекинувшись кількома словами з нею зупинила свій погляд на гостях.

— Познайомтеся з Лоу, – сказала Мауріна, – три роки тому я знайшла її під час своєї поїздки на східний континент. Її батьки загинули від величезної хвилі, яка прийшла з моря. Ось вже три роки вона мені допомагає і вчиться лікувати людей.

Лоу привітно посміхнулася хлопцям і Зоряні, потім вони завели їх до яскраво освітленого електричним світлом приміщення. Лоу швидко приготувала вечерю, яка складалася з вареного рису, кукурудзи, шматочків риби та м’яса. Потім залишивши Зоряну з Лоу, Мауріна повела їх до невеликого будиночка.

— Ось тут ви і переночуєте. Прохання до вас кілька днів не виходити на вулицю, поки не подіє щеплення проти жовтої хвороби. Ось тут холодна та гаряча вода, чистий сухий одяг. Все необхідне знайдете у цій шафі. Доброї ночі.

Мауріна швидким кроком вийшла з будиночка залишивши хлопців одних. Зайшовши до своєї лікарні, Мауріна спитала у Лоу:

— Ти все зробила, як я тобі сказала?

— Так, відеоспостереження готове. Всі необхідні речі в будинку.

— Ось тепер і побачимо, які технології їм знайомі, а які ні.

Вони почали спостерігати. Нарешті першою заговорила Лоу:

— Їм знайомі крани з гарячою та холодною водою, знайомі сенсори руху, сенсорні кнопки. Вони явно не знають як вони виглядають, але наткнувшись на них розуміють що це і для чого призначено. Обережно досліджують прилади.

— Призначення частини приладів їм невідоме. Все що винайдене два століття тому їм знайоме. Але прилад штучного сну їм невідомий. Вони оглянули його, але не зрозуміли що це. Аборигени, які жили деякий час серед нас знають що це, а вони ні. Це підтверджує їхні слова, що вони з іншої реальності, – додала Мауріна.

— Ти маєш на увазі Теорію Хроноспіралі яку підтримує доктор Квалі?

— Так, саме її, але із того, що вони казали мені вони дивляться на Хроноспіраль як на звичайну спіраль Реальності та Часу не підозрюючи, що вона багатовимірна. Ну все, давайте відпочивати, – сказала Мауріна вимикаючи камери.

На світанку хлопці прокинулися. Михайло вийшов на поріг щоб оглянути місцевість. Це було невелике містечко з одно-, двох-, і триповерховими будинками. Вулиці та тротуари були вимощені прямокутною гранітною плиткою. Вулиці були засаджені добре знайомими їм каштанами, липами, тополями. Містечко було дуже охайним. Вдалині виблискувало під променями ранкового сонця водосховище. Раптом прилетіла невеличка зграйка диких качок і приземлилася прямо на бруківку перед лікарнею Мауріни. На Михайла вони не звертали жодної уваги. Очевидно до птахів тут добре ставилися і вони почувалися тут у безпеці. По вулиці прокрокував загін темношкірих солдатів. Качки не злетіли, а лише зійшли з дороги на узбіччя.

— О ви вже прокинулися, – почувся голос Мауріни.

— Доброго ранку, – відповів Михайло.

— Вам доведеться вивчити нашу мову, – сказала дівчина, – почнемо прямо сьогодні.

Кілька днів вони майже не виходили з будинку, хлопці розуміли, що це щось на зразок карантину. Нарешті після чергового медичного огляду та котрої за ліком здачі аналізів, Мауріна оголосила, що вони можуть вільно пересуватися містечком. Як вони і припускали, містечко було чимось на зразок форпосту однієї з великих місцевих держав на неосвоєних територіях. Тут була невелика військова база, щось на зразок поліційної дільниці. Всі навколишні території були оголошеній чимось на зразок заповідної зони, сюди заборонявся несанкціонований доступ сторонніх осіб. Заборонялося полювати, видобувати природні ресурси, вирубувати ліси. Місцеве населення містечка часом дозволяло ловити собі рибу, а за містечком під час своїх походів хлопці бачили поля засіяні пшеницею, житом, ячменем, кукурудзою. Тут розміщувалося кілька ферм, які постачали жителів містечка і військових продуктами харчування. Крім військових із сім’ями у містечку проживали також вчені які досліджували живу і неживу природу, астрономи, які обслуговували антени спостереження за далеким Космосом. Але всім керували військові і головним тут був їхній командир на ім’я Жоакін.