Хронос

І вийшов Мойсей на гору, а хмара закрила гору.

Вихід 24:15

— Прислухайся, — сказав худорлявий дід, смикаючи дзвіночок на велосипеді.

— Нічого не чую, — відповів Лука.

— Усе правильно, бо дзвінок не працює, — усміхнувся дід.

— Ви хоч когось бачили тут?

— Я навіть себе не бачу.

— Не знаєте, коли зійде сонце?

— Я знаю тільки, що дзвінок мій так і не працює.

Надворі стояв туман, крізь який просвічувалася вивіска «Магазин» з облупленою фарбою чорного кольору — застояної води чи то застояних думок. Дід продовжив возитися з дзвіночком, а Лука підійшов до входу, витер взуття об килимок і увійшов до магазину, де не світила лампочка, не працювала вентиляція, а тільки примарне світло пробивалося крізь запилені фіранки, відкидаючи на підлогу тіні чудернацьких вазонів, що стояли на підвіконні. За прилавком нікого не було. На полицях стояла вода і лежав хліб, який сьогодні, помітив Лука, ніби пересунувся на кілька сантиметрів ліворуч. Ледь-ледь хвилювалася шторка, що висіла на проході в підсобку — темну підсобку, в яку, здавалося, раз зайдеш — і вже більше ніколи не вийдеш.

Лука підійшов до ікони, що висіла між вікнами, протер її рукавом від пилу, зняв шапку, тричі перехрестився, пробурмотів під ніс якусь молитву й тричі тупнув ногою, як учила його мати, а матір — бабуся, а бабусю — прабабуся, а прабабусю — прапрабабуся, а далі Лука не знав, бо ніхто не розповідав, хоча він завжди цікавився, бо хотів знати: дійде ця гілка до Христа чи до Юди.

Він зайшов за прилавок, узяв із полиці пляшку води й насторожено оглянувся, знову вдивляючись у кожен буханець і думаючи, чи справді вони лежать не так, чи то йому мариться. Він вилив усю воду у вазони, не зробивши й ковтка, бо комусь усе ж треба їх доглядати, а то зів’януть у цьому тумані.

Тихенько, стомлено гула морозильна камера. Вона сумувала за кимось, і гул ще трішки — і перейшов би в плач. Лука відкрив кришку та дістав ягнятину, замотану в чорний пакет. І щоразу, коли він діставав її, магазином розходився ледве вловимий запах крові, ще тієї крові, якою мазали одвірки в Судну ніч у Єгипті. І щоразу ставало Луці душнувато — доводилося розстібати куртку. Ягнятину він поклав у торбину, туди ж закинув буханець хліба й почав нишпорити в кишенях, вишукуючи гроші. Він нервував, що не зможе їх знайти або йому не вистачить. Чолом стікали краплі поту. Стало важче дихати. Гроші кудись тікали, прослизали крізь пальці й ніяк не хотіли покидати кишені. Лука прудко зняв куртку, ледве не відірвавши каптур, кинув її на підлогу й буцнув ногою. Він присів та сперся спиною об прилавок, витер шапкою обличчя й заглянув у торбу, думаючи: забрати продукти додому й завтра принести гроші чи піти ні з чим і залишитися голодним.

Він вирішив на хвильку вийти на свіже повітря, щоб думки зібралися докупи, але забув, що там туман, і свідомість попливе на всі чотири боки.

— Знову не можеш знайти? — усміхаючись, запитав дід.

— Знову, — відповів Лука.

— У лівій нагрудній кишені, як завжди, — сказав дід.

— Як завжди, — глибоко вдихнувши й видихнувши, відповів Лука.

Він повернувся до магазину й підняв ні за що побиту куртку, якій уже давно остогидло таке ставлення і яка роздумувала залишити свого господаря. У лівій нагрудній кишені Лука знайшов готівку. Поклав купюри на прилавок, забрав торбу, попередньо перевіривши, чи все на місці й чи ніхто нічого не зцапав собі, та вийшов.

— Прислухайся, — сказав дід і підніс вказівний палець до губ.

— Нічого не чую, — відповів Лука.

— Усе правильно, бо дзвінок не працює, — усміхнувся дід.

— Туман, — сказав Лука.

— Туман, — сказав дід і продовжив ремонтувати дзвінок.

І побрів Лука калюжною, запустілою вулицею, побрів повз самотні сміттєві баки, забуту порожню стоянку, древні під’їзди, де він уявляв бабусь, що перешіптуються, спираючись на ціпки й обсмикуючи кофтинки. Але там лише лавки стояли, кимось збудовані й кимось покинуті гнити в цьому вологому тумані; але там лише клумби мовчали, без квітів, без відбитків взуття, без недопалків та пляшок з-під пива; але там лише звучало ніщо, таке ніщо, про яке Лука й думати боявся, а коли й пробігала думка, ледь скроні торкалася, то пальці на ногах хололи, і торба ставала важчою.

Він дійшов до свого під’їзду, де на бордюрі спала ластівка, похиливши голову. І він ніяк не міг зрозуміти: жива вона чи, може, іграшку хтось поставив, але перевіряти не брався, бо якщо пташка жива — не потрібно втручатися в природу, а якщо іграшка — то не можна чіпати чужого.

— Спиш? — запитав у ластівки Лука. — Спи, — додав і зайшов до будинку.

Ліфт відмовився його везти, бо був уже похилого віку і суглоби були не в порядку. Тому довелося підійматися пішки. Звук кожного кроку тікав від Луки вгору сходами до дев’ятого поверху, стукався там об стіну, ойкав від болю й котився назад. Посеред шляху Лука побачив номер телефону на стіні, за яким вирішив зателефонувати й, можливо, почути чийсь голос, але згадав, що телефону в нього немає, і розчарувався.

Він дістав ключі, на яких, як брелок, висів хрестик, подарований у дитинстві чиєюсь грубою, шорсткою від тяжкої праці рукою. З гуркотом відчинив двері й шмигнув у квартиру, після чого ще деякий час дивився у вічко, чи ніхто його не переслідував. Упевнившись, що нікого немає, що не чути чужого запаху, не чути чужих кроків чи подихів, він сів на підлогу, зняв промоклі черевики та взявся відтирати бруд замученою хустинкою.

Посеред кімнати стояли підбитий стілець і розхвильований стіл, під ніжкою якого був підсунутий папірець. Він думав, що Лука нарешті прибере розсипану на ньому сіль, бо це вже було неможливо терпіти: сіль потрапляла в подряпини й порізи, і стіл знемагав від болю. Але цього не сталося. Лука не звернув уваги на сіль. Він лише зиркнув на виделку під стільцем, що лежала зубцями донизу й, можливо, думав Лука, покалічилася або й зовсім померла при падінні, чи, може, навмисно впала, бо життя їй здалося нестерпним.