Продовження

16,

Похмурий, стомлений і не виспаний Антон стрімко йшов тінистою алеєю. Ранкове повітря пахло чудовими ароматами південних рослин. Назв цих дерев і квітів він не знав, та вони його ніколи не цікавили.

Установка зміни часу була майже готова, провели, навіть пробний пуск. Усе працювало нормально. Убожество Потапов недарма проводив у лабораторії всі дні та ночі. Він був чудовий виконавець, до того ж прагнув якнайшвидше закінчити роботу. Мріяв розбагатіти.

Установка вийшла на диво — гарна. Зі скла та металу. Зовнішньо схожа на планету Сатурн. Антон, не довго думаючи, так її і назвав. Потім Танго, не позбавлений ерудиції, підказав, що Сатурн — це давньоримський бог часу й землеробства. Його давньогрецький аналог — Хронос. Фізик навіть здригнувся від несподіванки, коли це почув. Свої сни про Хронос він ніколи нікому не розповідав.

Тільки одне не давало Антону вважати свою роботу закінченою — він так і не з’ясував, який вплив має поле на живу матерію. Одна річ — вплив слабкого, мізерно малого поля на тещину полуниці. Інша справа — жива людина, та й поле не порівняно більше. Потапов псіхував, наполягав запускати Сатурн у дію, але Візінов не наважувався, усе тягнув.

Ось тепер цей незрозумілий виклик так рано. Танго чекає на нього в лабораторії і це не обіцяє нічого хорошого.

Тангеладзе сидів на крихітному лабораторному дивані й був похмурий, навіть не привітався. Потапов порався з установкою, повернув голову й сухо кивнув. У приміщенні був ще один із холуїв Танго, Фізик ніяк не міг запам’ятати його ім’я. Прилизаний і манірний, він виконував роль референта, і, мабуть, не тільки. Кримінального авторитету не залишали сексуальні тюремні звички.

Референт у відповідь на появу Антона тільки-но повернув голову і скривив примхливі губи.

Танго встав і пішов до пристрою, що розташувався в центрі кімнати. На ходу неохоче, майже гидливо промовив:

— Він прийшов, починаємо.

— Так-так, починаємо, — запобігливо заметушився Потапов і почав регулювати крісло Сатурна.

Установка справді була схожа на планету Сатурн. У центрі стояло спеціальне анатомічне крісло. Передбачалося, що в ньому буде клієнт, тобто Тангеладзе. Крісло стояло в центрі кола, зробленого з ізолюючого матеріалу. На цьому колі стояло десять невеликих випромінювачів. Розташовувалися вони таким чином, що створювана ними дія сповільнювала час угорі, над поверхнею підлоги. Прискорення часу вирушало вниз. Хоча й були змонтовані деякі захисні екрани, усе ж остаточно погасити поле вони не могли.

— Що ви збираєтесь починати? — не зрозумів Антон.

— Починаємо роботу пристрою, — спокійно, як нерозумному немовляті пояснив Танго.

— Але дозвольте…

— Досить, — різко й голосно обірвав його Тангеладзе. — установка готова та працює. Я вклав у неї вже багато мільйонів. Починаємо експлуатацію. Включайте, Даниле.

— У такому разі я знімаю із себе будь-яку відповідальність за наслідки.

Тангеладзе крутнувся на підборах і за своєю мерзенною звичкою стрімко підійшов впритул до Антона. Так близько, що той, навіть відскочив.

— Відповідальність? Ти знімаєш з себе відповідальність? Я сам несу відповідальність за своє життя та своє здоров’я. Я живу на транквілізаторах. Мені залишилися лічені дні. А ти кажеш — відповідальність.

Антон витер з обличчя бризки.

Танго трохи заспокоївся, підійшов до Сатурна і продовжив:

— Я говоритиму, а ви мене поправляєте, якщо я щось плутаю. Я сідаю в це крісло. Ви вмикаєте свій прилад і час, для мене, зупиняється. Тобто все у світі йде, як йшло, а, для мене, все зупинилося.

— Так, — підтакнув Потапов. — Це приблизно, як моргнув, а вже зима. Або подрімав на пару хвилин, а минуло десять років.

— Зрозуміло. Коли ви вимикаєте цей механізм, то все стає на свої місця. Я знову тут, з усіма.

— Так, — знову втрутився Потапов. — Тільки Ви будете, немов прибулець із минулого. Ви не знатимете, що сталося за час вашої «відсутності».

— І це зрозуміло. Андрію, — звернувся він до свого помічника, — поклич сюди старшого зміни.

Андрій визирнув за двері й щось тихо сказав.

Антон тим часом боровся із двояким почуттям. З одного боку — він мусив попередити про невідомі наслідки впливу поля, з іншого боку — йому зовсім не хотілося дбати про цю страшну особистість. Нехай усе йде своєю чергою. Він тільки приречено промовив:

— Ми ще не вирішили питання спонтанного збільшення потужності випромінювання. З незрозумілих, поки що, причин відбувається стрибкоподібне збільшення ступеня впливу.

Він не договорив, бо його зовсім ніхто не слухав.

Увійшов високий охоронець. Тангеладзе майже театрально звернувся до всіх у кімнаті.

— Я уповноважив свого помічника Андрія вести мої справи, поки я «відсутній». Я повторюю це для всіх. Андрієві я вже дав відповідні роз’яснення. Контроль за технічним станом цього пристрою покладається на пана Потапова. Візінова я розпорядився не підпускати до установки Сатурн. Про це також повідомлено всім. Втім, я покидаю вас вперше ненадовго. Думаю, провести там час до вечора вашого вечора. Подивимось що вийде.

Із цими словами він посміхнувся, посмішка вийшла невеселою, і сів у крісло. Влаштувався зручніше і скомандував.

— Пуск!

Данило Потапов стояв біля щита управління. Він охоче клацнув тумблерами готовності, потім, після невеликої паузи, повернув головний пусковий тумблер.

Повітря в лабораторії злегка хитнулося, почувся легкий гомін електричних котушок. Усі присутні, як заворожені, дивилися в центр кола на крісло. У ньому нерухомо й незворушно сидів Тангеладзе. Ще б пак, адже для нього час зупинився.

Антон дивився не в змозі відвести погляд. Але не на людину в кріслі. Він дивився на випромінювачі. Щось було з ними не так. Якийсь рух, звук чи вигляд. Антон не міг зрозуміти, що саме його бентежило. Він зробив кілька кроків до Сатурна, але його відразу зупинила міцна рука.